Порт у тумані - Сіменон Жорж

Мер узяв одну з сигар, безладно розкиданих на каміні, спробував запалити, проте дотик тютюну до пораненої губи, мабуть, завдав болю, і він сердито відкинув сигару геть.

— Ти викличеш мені Кан, Люка?

Він переводив погляд з мера на Луї-Здоровила і знову на мера. І ніяк не міг зосередити думку на чомусь певному.

І справді, на перший погляд саме пан Гранмезон здавався переможеним, знесиленим, і не лише фізично, а й морально.

Його побито, його бачать у такому принизливому стані, який тільки можна уявити!

Так от, усе зовсім не так! За якихось кілька хвилин він повністю опанував себе, здобувся на владність і пиху.

Ось і заспокоївся майже цілком, а в погляді знову з'явилася притаманна знатному громадянинові зверхність.

Роль Луї-Здоровила начебто зрозуміліша. Він переможець. Не поранений, навіть не подряпаний. А допіру його незбагненна усмішка виражала майже дитячу радість.

Та ось він, здається, починає нудитися, бо не знає, що далі робити, куди приткнутися, куди подивитися.

Тоді Мегре поставив самому собі запитання: "Якщо припустити, що один з цих двох головний, то хто ж саме?"

Відповісти було дуже не просто. Якоїсь миті ладен був вірити, що Гранмезон, а за кілька хвилин уже думав, що Луї.

— Алло! Кан? Поліція? Комісар Мегре просив мене передати вам, що пробуде всю ніч у будинку мера… Так… Викликайте нас по телефону номер один… Алло… Є щось новеньке? Вже Лізьйо?.. Спасибі! Так.

Повернувшись до шефа, Люка сказав:

— Машина щойно проминула Лізьйо. Вона буде тут за три чверті години.

— Мені здалося, що ви сказали… — почав мер.

— Сказав, що пробуду тут усю ніч, авжеж. З вашого дозволу, зрозуміло. Вже двічі ви говорили мені про ваше особисте розслідування. Чудова нагода, як я гадаю, спробувати, коли на те ваша ласка, об'єднати результати, що їх ми здобули кожен окремо.

Мегре говорив без жодної іронії. Він був розгніваний. Розгніваний невірогідною ситуацією, в якій опинився. Розгніваний тим, що нічого не міг зрозуміти.

— Чи не зволите ви пояснити, Луї-Здоровило, чому, коли ми увійшли в дім, ви якраз… гм!.. щосили гамселили пана мера?

Але Луї-Здоровило не відповідав, лише виразно поглянув на арматора, немов запрошував: "Давайте говоріть!". І пан Гранмезон сухо відповів:

— Це стосується мене.

— Очевидячки! Будь-хто має право битися, якщо полюбляє таку розвагу! — загримів до краю розгніваний Мегре. — Викличте мені готель "Лютеція", бригадире.

Удар був влучний. Пан Гранмезон відкрив рота, аби щось сказати. Рукою учепився за єдину підпору — мраморну дошку каміна.

Люка вже розмовляв по телефону.

— Почекати три хвилини?.. Дякую… Так…

А Мегре голосно промовив:

— Чи не здається вам, що це розслідування розвивається в якийсь дивний спосіб? Справді, пане Гранмезон, може, ви зробите мені невелику послугу… Адже ви, як арматор, напевно, знаєте чимало людей з різних країн. То чи чули коли-небудь ім'я якогось… стривайте, стривайте… ага, якогось Мартіно… чи то пак Мотіно… з Бергена… або з Тронхейма… В усякому разі, він норвежець…

Тиша! Очі Луї-Здоровила спалахнули люттю. Він машинально налив собі в одну зі склянок, що валялися на столі.

— Шкода, що ви з ним не знайомі… Незабаром він буде тут…

І все! Говорити ще щось — абсолютно намарне! Ті двоє затялися — і край! Жоден не зронить і слова! Жоден і оком не зморгне. Це було цілком очевидно.

Пан Гранмезон змінив тактику. Він так і стояв, притулившись спиною до каміна, хоч жар від полум'я головешок припікав йому литки. З найбайдужішим у світі виглядом він втупився в підлогу.

Дивне обличчя! Розпливчасті риси, червоні й сині плями, кров на підборідді! Суміш концентрованої енергії та панічного страху чи болю.

Луї-Здоровило вигідно вмостився на стільці, підібгавши під себе ногу. Позіхнувши три чи чотири рази, він, здавалося, задрімав.

Задзвонив телефон. Мегре поквапливо схопив трубку.

— Алло! Готель "Лютеція"? Алло!.. Не роз'єднуйте… Будь ласка, викличте пані Гранмезон… Так! Вона мала приїхати сьогодні по обіді або ввечері… Я почекаю, гаразд!

— Сподіваюся, — мляво промовив мер, — що ви принаймні не збираєтесь заплутувати мою дружину у ваші, м'яко кажучи, дивні махінації.

Йому ніхто не відповів. Мегре чекав, приклавши трубку до вуха, замислившись і не відводячи погляду з простеленого під столом килима.

— Алло! Так… Кажете, вже виїхала?.. Одну хвилину… Почнемо з самого початку… О котрій годині прибула до вас ця дама?.. О сьомій… Дуже добре!.. Своєю машиною, із власним шофером… Кажете, що вона повечеряла в готелі, а потім її одразу ж викликали до телефону… І вона сіла й поїхала?.. Дякую. Ні, це вже все…

Ніхто не поворухнувся. Пан Гранмезон здавався вже спокійнішим. Мегре повісив трубку і знову зняв її.

— Алло! Поштове відділення? Кан?… Говорять з поліції… Будь ласка, повідомте мене, чи номер, з якого я вам дзвоню, замовляв розмову з Парижем раніше тієї, яку я щойно закінчив?.. Так?.. Приблизно чверть години тому?.. Готель "Лютеція", чи не правда? Дякую…

На чолі в нього виступили краплини рясного поту. Він повільно натоптав свою люльку, машинально пресуючи тютюн вказівним пальцем. Потім налив собі чогось в одну з двох склянок, що були на столі.

— Сподіваюся, комісаре, ви усвідомлюєте незаконність усього, чиненого вами в даний час. Ви заявилися сюди, зламавши двері. Залишаєтесь тут, хоч вас ніхто не запрошує. Ви необачні настільки, що сієте паніку в моїй сім'ї, і, нарешті, в присутності третьої особи ви поводитесь зі мною, немов із злочинцем. За все це вам доведеться відповідати.

— Згода!

— І наостанок, оскільки через вас я вже ніщо у власному домі, то звертаюся до вас по дозвіл піти спати.

— Ні!

Мегре уважно прислухався до віддаленого гудіння автомобільного мотора.

— Піди відчини їм, Люка.

Думаючи про інше, він підкинув кілька полін у вогонь і озирнувся якраз тої миті, коли прибулі увійшли до кабінету.

Це були два жандарми з Евре, а між ними — людина в наручниках.

— Залиште нас самих, — сказав Мегре жандармам. — Тобто чекайте на мене, якщо треба буде — всю ніч, у закусочній, там, у порту.

Мер навіть і не поворухнувся. Луї теж. Наче обидва вони нічого не бачили або не хотіли бачити. Що ж до новоприбулого, він тримався спокійно, і тільки легка усмішка промайнула на вустах, коли він побачив спотворене обличчя пана Гранмезона.

— До кого я маю звернутися? — спитав затриманий, оглядаючи всіх по черзі.

Мегре знизав плечима, немов хотів сказати, що жандарми перестаралися, дістав маленький ключ із кишені й відімкнув замок наручників.

— Вельми вдячний… Мене здивувало те, як зі мною…

Мегре перервав його гнівним вигуком:

— Здивувало? Що? Чи так уже й здивував вас арешт?

— Одне слово, я й досі не відаю, що ж саме мені закидають.

— Досить уже й того, що ви вкрали велосипед!

— Даруйте, не вкрав, а позичив! У гаражі, де я купив машину, вам це підтвердять! Я залишив там велосипед і доручив повернути його в Уїстреам, передавши водночас певну суму як відшкодування власникові велосипеда…

— Дивно, дивно! Адже, правду казати, ви ніякий не норвежець…

Ні зовнішність, ні вимова не виказували його норвезького походження. Високий, ставний, ще молодий. Його елегантне вбрання було трохи пом'яте.

— Хоч я й не норвежець за народженням, а все-таки ним є, бо натуралізувався…

— І живете в Бергені?

— У Тромсе, на Лофотенських островах.

— Ви комерсант?

— Ні, власник заводу з переробки продуктів із тріски.

— Наприклад, тріскової ікри.

— Так, і тріскової ікри, і всього іншого… З голів і печінки витоплюємо жир… Кістки і плавники перемелюємо на добриво…

— Це ж чудово! Чудово! Лишається тільки дізнатися, що ж ви робили в Уїстреамі в ніч з 16 на 17 вересня…

Чоловік не збентежився, неквапливо оглянувся навколо, а тоді промовив:

— Я не був тоді в Уїстреамі.

— А де ви були?

— А ви?

І одразу ж, немов перепрошуючи, всміхнувся:

— Я хочу сказати: чи ви самі були б спроможні отак одразу сказати — що ви робили в такий-то день, о такій-то годині, коли від того часу минуло більше місяця?

— Ви були тоді в Норвегії?

— Цілком вірогідно.

— Візьміть.

І Мегре простягнув своєму співбесідникові золоту авторучку, яку норвежець найневимушенішим рухом, щиро дякуючи, поклав собі до кишені.

Їй-право, чоловік був десь одного віку з мером, такий же на зріст, але стрункіший, темпераментніший, його темні очі відбивали напружене внутрішнє життя. А усмішка на тонких губах свідчила про тверду впевненість у собі.

На всі запитання комісара він відповідав чемно, навіть люб'язно.

— Я гадаю, — сказав він, — що тут сталася якась помилка, і був би щасливий продовжити свою подорож до Парижа…

— На жаль, не про помилку йдеться. Де ви познайомилися з Луї-Здоровилом?

Всупереч сподіванням Мегре норвежець навіть не глянув на моряка.

— Луї-Здоровило? — здивувався він.

— Ви познайомились з Жорісом, ще коли він ходив на судні як капітан?

— Пробачте, нічого не розумію.

— Авжеж! І якщо я вас запитаю, чому це ви вважали за краще ночувати на списаній дразі, а не в готелі, ви теж зробите великі очі?

— Слово честі. Ви знаєте, що на моєму місці…

— І все ж ви вчора прибули до Уїстреама на борту "Сен-Мішеля". Але висадилися ще перед тим, як судно зайшло в порт. На шлюпці, яку взяли зі шхуни. А потім пішли на драгу і ночували там. Сьогодні у другій половині дня ви обійшли навколо вілли, тієї самої, в якій ми з вами зараз розмовляємо, після чого позичили велосипед і втекли до Кана. Там купили машину. Рушили до Парижа. Так це ви там мали приєднатися до пані Гранмезон, у готелі "Лютеція"? Не завдавайте собі зайвого клопоту знову добиватися туди. Або я дуже помиляюсь, або вона приїде сюди цієї ж ночі.

Запала тиша. Мер стояв непорушно, як скульптура, з таким застиглим поглядом, що здавалося, ніби в ньому не лишилося жодних проблисків життя. Луї-Здоровило чухав потилицю й позіхав; він так і сидів — єдиний серед людей, що стоять.

— Ваше прізвище Мартіно?

— Жан Мартіно, саме так!

— Гаразд, пане Жан Мартіно, поміркуйте як слід! Подумайте, чи й насправді не маєте чого сказати мені. Є досить підстав гадати, що одна з присутніх тут осіб найближчими днями стане перед судом.

— Я не тільки не маю чого вам сказати, але й хотів би, з вашого дозволу, повідомити мого консула, аби він зробив усе належне…

Аж двоє! Пан Гранмезон погрожував подати офіційну скаргу.