Порт у тумані - Сіменон Жорж
Самотність знову обступала її. На язику в неї крутилося запитання:
— Скажіть-но, коли йдеться про похорон… Гадаю, що не можна зволікати так довго? Мертве тіло, воно…
— Воно на льоду, — відповів Мегре розгублено. Від цих слів Жюлі всю пройняло дрожем.
* * *
— Ти тут, Люка?
Темрява налягла така, що хоч в око стрель. Виття шторму поглинало всі інші звуки. У порту люди, кожен на своєму посту, чекали підходу пароплава з Ґлазґо, сирену доносило звідкілясь із-поміж пірсів — пароплав невдало зманеврував, і тепер довелося починати спочатку.
— Я тут.
— Що вони зараз роблять?
— Їдять. Я теж хотів би попоїсти. Креветки, черепашки, омлет і ще щось на зразок холодної телятини.
— Сидять разом?
— Так. Луї-Здоровило вигідно вмостився, поклавши обидва лікті на стіл.
— Розмовляють?
— Майже ні. А хоч інколи і розтуляють роти, то, напевне, не кажуть нічого істотного.
— П'ють?
— Луї — так! На столі дві пляшки вина. Старого вина. Мер без упину підливає своєму… приятелеві.
— Так, наче хоче його надудлити?
— Саме так. Покоївка поводиться якось кумедно. Коли їй випадає пройти за спиною матроса, вона описує чимале півколо, щоб не дай боже не зачепити його.
— Після того не дзвонили?
— Ні. Зараз Луї висякався в серветку і підвівся. Стривайте. Він пішов по сигару. Коробка стоїть на каміні. Простягає її мерові, але той відмовляється, хитає головою. Покоївка несе сир.
Тут бригадир Люка не витримав і додав жалібним голосом:
— Якби хоч на мить присісти! Ноги в мене відмерзли. Я не смію навіть поворухнутися, бо боюсь гепнутися з муру.
Та Мегре, який сам уже разів сто потрапляв у подібні ситуації, годі було зворушити.
— Піду принесу тобі чогось попити й перекусити.
У готелі "Всесвіт" йому вже накрили стіл. Але комісар задовольнився тим, що, навіть не присідаючи, проковтнув шматок хліба з паштетом. Для свого колеги він зробив бутерброд і прихопив пляшку з недопитим бордо.
— А я ж приготував вам такий буйябес[3], якого ви не скуштуєте і в самому Марселі! — застогнав хазяїн.
Та ніщо на світі не могло б спокусити комісара. Він повернувся до муру і запитав уже вкотре:
— Що вони там роблять?
— Служниця прибрала все зі столу. Арматор сидить у кріслі й палить сигарету за сигаретою. Виразно бачу, що Луї починає дрімати. Сигара хоч і стирчить у нього в зубах, але диму не помітно.
— Йому іще давали пити?
— Повну склянку — з пляшки, що на каміні.
— Арманьяк, — буркнув Мегре.
— Дивіться! Отам, нагорі, засвітилося. Це, мабуть, покоївка. Напевно, лягає спати. А мер підводиться. Він…
Хтось голосно розмовляв неподалік закусочної. Долинуло торохкотіння автомобільного мотора, що працює вхолосту. Можна було розрізнити лише окремі слова:
— Метрів за сто? В будинку?..
— Ні… Навпроти.
Мегре поспішив назустріч автомашині, яка знову рушила. Він зупинив її досить далеко від вілли, щоб не сполошити мера, і побачив людей в уніформі.
— Що нового?
— Евре повідомляє, що чоловіка на жовтій машині затримано.
— Хто він?
— Зараз доповім. Він протестує! Погрожує, що вдасться до захисту свого посла.
— Він іноземець?
— Норвежець! З Евре нам назвали по телефону його прізвище, але чути було страшенно погано. Мартіно… Або Матіно… Здається, його документи в порядку. Жандармерія запитує, що з ним робити.
— Нехай привезуть сюди разом із його жовтою машиною… Адже завжди знайдеться жандарм, що вміє керувати… А ви — негайно у Кан. Спробуйте дізнатися, де зупиняється пані Гранмезон, коли приїздить до Парижа…
— Нам щойно сказали: готель "Лютеція" на бульварі Распай.
— Подзвоніть у Кан і дізнайтеся, чи вона вже приїхала і що зараз робить. Стривайте! Якщо вона вже там, попросіть від мого імені кримінальну поліцію відрядити інспектора і нехай непомітно стежить за нею…
Машині довелося довго маневрувати, щоб розвернутися на вузькій дорозі. Мегре знову підійшов до муру, де стовбичив Люка, але той уже злазив на землю.
— Ти чого це?
— Більше я нічого не побачу.
— Вони пішли звідти?
— Ні, просто мер підійшов до вікна і щільно закрив портьєри…
Пароплав з Ґлазґо потихеньку просувався до шлюзної камери, лунали команди англійською мовою. Порив вітру зірвав і поніс до шлюзу комісарового капелюха.
Єдине освітлене вікно вілли там, нагорі, несподівано потонуло в темряві, і тепер весь фасад став зовсім чорним.
Розділ VIII
РОЗСЛІДУВАННЯ МЕРА
Мегре так і стояв посеред дороги, заклавши руки в кишені, заклопотаний, нахмурений.
— Вас щось непокоїть? — поцікавився Люка, бо добре знав свого шефа.
Він і сам непокоївся, сумовито поглядаючи на віллу, що височіла перед ними.
— Треба бути там, усередині, — гримнув у відповідь комісар, оглядаючи вікно за вікном.
Проте всі вікна були зачинені, Мегре не міг дати собі ради, як добитися в будинок. Нечутно підійшов до парадних дверей і притулив вухо. Жестом наказав бригадирові мовчати. Люка й собі припав до другої половини.
Ані голосу, ані слова. Тільки з кабінету чулося якесь тупотіння, глухі, розмірені удари.
Що це має значити? Чи ті двоє б'ються? Маловірогідно, бо надто ритмічні удари. А який уже там ритм, коли двоє б'ються, налітаючи одне на одного, штовхаючи, натикаючись на меблі, в лютому засліпленні, гамселячи куди попало.
А тут ніби щось товкли у ступі, і видихали з натуги:
— Ху! Ху! Ху!
А в інтервалах — придушене хрипіння.
Мегре і бригадир глянули один на одного. Комісар простягнув руку, кивнувши на замкову щілину, і Люка зрозумів. Він вийняв з кишені зв'язку відмичок.
— Без шуму…
Обоє завважили, що там, у віллі, запала тиша. Неспокійна тиша. Жодного удару, жодного кроку. Хіба що тільки — але це було зовсім непевно — важке сопіння вкрай стомленої людини.
Люка подав знак — двері відімкнуто. Ліворуч, з кабінету, просочувалося світло, Мегре знизав плечима з ледь помітним роздратуванням. Він перевищує свої права. Перевищує, та ще й дуже: адже вдерся до офіційної особи, особи, такої зарозумілої, як мер Уїстреама.
— Тим гірше!
З коридора сопіння було чути виразно. А сопів хтось один. І більше — жодного звуку. Люка витяг з кишені револьвер. Мегре одним ударом розчинив двері навстіж.
І став як укопаний на порозі; зніяковів і вкрай розгубився, що рідко з ним траплялося. Чи, може, він сподівався стати свідком ще одної трагедії?
Якщо сподівався, то марно! Бо бачив сцену, яка будь-кого збила б з пантелику. Пан Гранмезон був тут, кров із роз'юшеної губи залила підборіддя і халат; розпатланий, очманілий, він скидався на боксера, який ледве приходить до тями після нокауту.
Ледве тримаючись на ногах, він спирався на ріг каміна й так заточувався назад, що аж дивно, як він ще не впав.
За два кроки стояв Луї-Здоровило, розхристаний, із стиснутими закривавленими кулаками, закривавленими — вочевидь же! — кров'ю мера.
То це сопіння Луї-Здоровила вони чули з коридора! Це він, безперечно, так хекав щоразу, коли бив. Ще й зараз дихав важко, і тхнуло від нього перегаром. Склянки на столі були перекинуті.
Комісар і бригадир оніміли з подиву, мер — теж, і минула добра хвилина, доки хтось зміг промовити слово.
Пан Гранмезон нарешті витер губу й підборіддя полою халата, спромігся випростатись і невиразно пробелькотів:
— То що ж таке… що таке…
— Сподіваюся, ви зволите пробачити мені моє вторгнення, — ввічливо сказав Мегре. — Я почув якийсь шум… Двері були не зачинені.
— Це неправда!
Мер відчайдушно напружив усі сили, щоб твердо кинути ці слова в обличчя комісарові.
— В усякому разі, я тішу себе думкою, що прибув дуже вчасно, коли треба вас захистити і…
Він зиркнув на Луї-Здоровила, котрий не те що не збентежився, а ще й кривив губи в якійсь дивній подобі посмішки і уважно стежив за кожним рухом та словом мера.
— Я не маю жодної потреби в захисті…
— А проте цейчоловік напав на вас…
Пан Гранмезон підійшов до люстра й заходився опоряджувати вбрання, злостивлячись, що кров ніяк не витирається.
У цю мить він являв собою подиву гідне видовище, від якого можна прийти в замішання, — неправдоподібну суміш сили і слабкодухості, пихи й безвілля.
Синці, один з них під оком, подряпини спотворили обличчя мера, і воно вже не здавалося моложавим. Сіро-свинцевим холодом налився погляд.
З несподіваною спритністю мер оговтався, набундючився і, обіпершися спиною на камін, заговорив до непроханих гостей різко і владно:
— Здається, ви зламали мої двері…
— Даруйте! Ми хотіли тільки подати вам допомогу.
— Брехня! Звідки вам було знати, що мені загрожувала якась небезпека! І мені ніщо не загрожувало!
Він з притиском, по складах вимовив останні слова. Мегре пильним поглядом зміряв згори вниз і знизу догори грізну постать Луї-Здоровила.
— Сподіваюся принаймні, що ви дозволите мені забрати з собою цього пана…
— Ні в якому разі!
— Він вас побив. І досить жорстоко…
— Ми з ним посперечалися! Це не обходить нікого, крім мене!
— Я починаю переконуватись, що саме на нього ви напоролися сьогодні вранці, коли трохи швидше, ніж треба, йшли сходами…
Варто було в цю мить, якби можна, сфотографувати усмішку Луї-Здоровила. Його аж розпирало почуття торжества. Віддихуючись, він водночас пильно стежив за всім, що відбувалося навколо. І остання сценка, здається, викликала в нього надмірне задоволення. Смакував усю сіль комісарової репліки! Безперечно, Луї знає — таки знає! — приховані пружини того, що сталося в будинку мера!
— Я вам уже сказав, пане Мегре, що теж, із свого боку, розпочав розслідування. До ваших справ я не втручаюся. Волійте й ви не цікавитись моїми… І не дивуйтесь, якщо я вирішу подати на вас офіційну скаргу за порушення зі зламом недоторканності житла…
Важко було сказати, чого тут було більше — комічного чи трагічного! Мер хотів будь-що зберегти гідність! Стояв випроставшись на весь зріст! Але губа його була роз'юшена! І обличчя перетворилося в суцільний синець! А халат весь пожмаканий!
Нарешті, поряд стояв і Луї-Здоровило, котрий усім своїм виглядом наче підбадьорював його!
І була ще — і це найважливіше — попередня сцена, хід якої неважко відновити: каторжник бив мера щосили, бив так довго і так ретельно, що кінець кінцем не міг уже и рукою поворухнути.
— Прошу вашого ласкавого вибачення, пане мер, за те, що я не йду звідси негайно. Оскільки ви єдина особа в Уїстреамі, що має телефонний зв'язок уночі, я дозволю собі замовити звідси кілька телефонних розмов.
Замість відповісти пан Гранмезон сухо відрубав:
— Зачиніть двері!
Адже вони лишились відчиненими.
