Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Його ніщо не лякало: ні вдвічі сильніший ворог, ні втрата людей, ні тяжке становище корабля, який щохвилини втрачав свою живучість. З сімнадцяти кочегарів уцілів тільки один. Тепер командир міг зробити лише один останній подвиг. Він вирішив: не віддавати до рук ворога навіть цей зруйнований уламок, що до бою називався міноносець "Громкий". Думку свою Керн висловив не відразу. Холоднокровно, немов збираючись пообідати, він звернувся до старшого офіцера Паскіна:

— А котра тепер "годин а?

— Пів на першу,— відповів той, здивований.

Ця розмова була така далека від того, що відбувалося в них перед очима. В нього виникла цілком природна підозра: чи при здоровому розумі його начальник? А втім, Паскін засоромився з свого припущення. Розмірено, як на навчанні, Керн відчеканив розпорядження:

— Я вирішив потопити міноносець. Відкрити кінгстони. Забивання пробоїн припинити. Викинути за борт сигнальні і секретні книги, шифри і грошовий ящик. Всім надіти рятувальні нагрудники.

Паскін збіг з містка. Сигнальник Скородумов прив'язував до книг кришку від горловини вугільної ями, щоб потопити їх. Мічман Потьом-кін з комендором Жижко і матросом Салейко вибивали пробки з пробоїн. Судновий механік Сакс разом з машиністами відкривали кінгстони і клінкети, перерубали труби, щоб вода вільно проникала з одного відсіка в другий. Морякам боляче було своїми руками руйнувати власний корабель, але ще болючіше було б, якби він потрапив до ворога.

І коли все, що треба для затоплення міноносця, за наказом Керна, було зроблено, команда вийшла наверх. Здорові люди з рушниць стріляли в противника, що наближався. Мічман Потьомкін командував стрільбою єдиної гармати. Лейтенант Паскін попрямував до містка. Але він не дійшов до командира з рапортом і впав на палубу, тяжко поранений у праву ногу. До нього підбіг штурман Шелашников і зробив йому перев'язку. Але незабаром Паскін дістав друге поранення в лівий бік, і його перенесли на ют. Звідти, лежачи, він й далі давав поради мічманові Потьомкіну і з його допомогою підтримував зв'язок з командиром. А той, побачивши, що міноносець осів на два фути і доживає останні хвилини, нарешті розпорядився:

— Команді рятуватися!

Спустили вельбот, але він виявився продірявленим осколками. За його борти тримались поранені, а здорові в рятувальних нагрудниках кидались у воду.

Командир як і раніш відкрито стояв на містку. На його очах гинув рідний корабель і гасли людські життя. Що діялось в ту мить у душі Керна? Про це ніхто і ніколи не дізнається, як не можна дізнатися змісту листа в запечатаному конверті. Одно тільки можна сказати, що навіть смерть, що нависла над ним, неспроможна була збентежити волю і розум командира. Вірний найкращим бойовим традиціям великого російського народу, він, як і раніш, був спокійний. Тепер у нього була лише одна турбота — врятувати людей. Поруч з ним на містку затримались штурман Шелашников і рульовий Нестеровський. На юті до пораненого лейтенанта Паскіна підійшов мічман Потьомкін. Раптом місток спустів, немов там нікого й не було. Не розуміючи, в чому річ, мічман Потьомкін вибіг туди по трапу. На містку лежало троє: вбиті наповал рульовий Нестеровський, штурман Шелашников і ледве живий командир Керн із вирваним боком. Смугляве обличчя його ще більш потемнішало. Видно було, як зникали в ньому останні ознаки життя, але він, повільно заплющуючи очі, немов від надмірної втоми, встиг вимовити:

— Я вмираю. Прийміть командування. Це були його останні слова.

Комендор Капралов, начебто бажаючи помститись на ворогові за командира, вистрелив останнім патроном з єдиної гармати й стрибнув за борт.

Лише після того, як "Громкий" остаточно замовк, ворожі-міноносці наважились підійти до нього ближче. На них зіграли відбій, і дві шлюпки рушили до борту "Громкого". З сімдесяти трьох чоловік його команди лише двадцять один залишились цілими і здоровими. Решта були вбиті або поранені.

Японці намагались приховати зруйнування на своїх кораблях і не пустили полонених у внутрішні приміщення. Але можна було судити, який великий був розгром, якщо наші моряки, підпливаючи, помітили тільки в "Сірануї" понад двадцять пробоїн. Уся його верхня палуба, де розмістили полонених, знівечена й розбита, була забризкана кров'ю. Валялись безформні куски заліза, зяяли діри та обгорілі уламки, як після пожежі. "Сірануї" ледве тримався на воді. У такому самому стані був і другий ворожий міноносець42.

"Громкий", погойдуючись "а морських брижах, кренився і дедалі глибше осідав у воду. Російські моряки не спускали очей з бойового прапора. А він разом з щоглою хилився до моря і, розвіваючись, начебто посилав прощальний привіт тим, хто так самовіддано його захищав. Міноносець, перекидаючись на правий борт, накрив своїм побитим корпусом, немов пам'ятником, тіла мерців. Минула ще хвилина, і над зниклим кораблем завирували чужі води в стрімкому коловороті.

Японці жорстоко помилились, сподіваючись взяти його живим. В їхній пам'яті надовго залишиться цей героїчний корабель, як грізне попередження на майбутнє. А нащадки російських моряків, які люблять свою вітчизну, вчитимуться на його прикладі непримиренності до ворогів і захоплюватимуться незабутніми образами загиблих, але не переможених герс/їв "Громкого".

ЩО БАЧИВ СИГНАЛЬНИК З "НАВАРИНА"

Ескадрений броненосець "Наварин" своїм зовнішнім виглядом дуже вирізнявся з усієї 2-ї ескадри. Широкий корпусом, він мав чотири величезні труби, розміщені квадратом, наче ніжки перекинутого стола. По цих трубах можна було з першого погляду відрізнити його від інших кораблів. Вигляд у нього був грізний, але японці, мабуть, добре знали, що його навіть дванадцятидюймові гармати, які стріляли димним порохом, своєю далекобійністю не перевищували сорока п'яти кабельтових. Серед офіцерів і матросів він звався інакше: "Блюдо з музикою".

Командував броненосцем старий і бувалий моряк п'ятдесятичо-тирьох років, капітан 1-го рангу Фітінгоф. Середнього зросту, незграбний, мовчазний, з очима невизначеного кольору, з розірваною ніздрею приплюснутого носа, він справляв враження похмурої людини. Зовсім лиса голова його завжди була чимсь заклопотана. Може, тому він мало приділяв уваги своїй зовнішності: форма сиділа на ньому мішкувато, сива борода рідко .розчісувалась, шия обросла дрібним кучерявим волоссям, наче покрилась сірим мохом. Пізнавши хороші й погані сторони життя, він більше ніколи ним не захоплювався і ніколи не,впадав від нього у відчай. Психіка його так устоялась, що ніякими подіями не можна було б схвилювати її. За знанням морської справи, за" кількістю проведених ним кампаній, його давно повинні були б підвищити в адмірали. Але для цього він був занадто скромний. Він не ліз на очі до вищого начальства, ніколи й нікуди не просився, а служив там, куди його призначали.

Адмірал Рожественський не любив Фітінгофа і дав йому прізвисько: "драна ніздря".

В свою чергу Фітінгоф, без будь-якої злоби, начебто відзначаючи сторонній факт, висловлювався про командуючого: — Бездарний комедіант!

Під час бою ніхто з команди не буває так обізнаний з усіма подіями, як сигнальники. Вони, озброєні біноклями й підзорними трубами, стежать за рухом своїх і ворожих кораблів і зараз же про всі важливі випадки доповідають начальству. Вони приймають сигнали командуючого і повторюють їх. Коли свій командир захоче сповістити що-небудь адміралові, то однаково без них не обійдеться. Перебуваючи поблизу бойової рубки або всередині її, куди стікаються всі відомості, і слухаючи розпорядження начальства, вони знають все, що робиться на кораблі.

Коли "Наварин", беручи участь у денному бою, оповивався пороховим димом від своїх пострілів, старший сигнальник Іван Седов стояв біля входу бойової рубки, бо за броньованими її стінами і без нього було тісно. Великий і незграбний, він, не кваплячись, приставляв бінокль до очей в білявих віях і стежив то за ворогом, то за своїми кораблями. Його товстом'ясе обличчя, усіяне ластовинням, ніби розпухло від напруження. Іноді він виходив на місток, щоб краще стежити за картиною бою. Він перший сповістив командирові:

— Ваше високоблагородіе, "Суворов" вийшов із строю. Фітінгоф на це тільки буркнув:

— Так!

Скоро товстом'ясе обличчя Седова зблідло. Він крикнув у рубку:

— "Ослябя" гине!

Всі офіцери захвилювались, а командир знову вимовив одно тільки слово:

— Так!

Спокій і байдужість командира дратували Седова.

Від сильного вибуху з лівого борту "Наварин" вильнув управо. Зараз же в рубку сповістили, що вода заливає відділення носового мінного апарата. Командир розпорядився:

— Залатайте пробоїну!

Пізніше, на одному з поворотів ескадри, Фітінгоф побачив, як броненосець "Суворов" знемагав від ворожих снарядів. Командир наказав спрямувати свій броненосець для захисту флагманського корабля. В цей час "Наварин" дістав у корму два великі снаряди — з одного борту і з другого. Вся офіцерська кают-компанія була зруйнована і охоплена вогнем. Даремно стривожився Седов. Командир, як і раніш, байдужим голосом віддавав розпорядження, зовсім не змінюючись на обличчі, наче воно закостеніло. В бойову рубку надійшла звістка, що з пожежею справились, а пробоїни, які були біля самої ватерлінії, забили мішками і клоччям, матрацами і ковдрами, хоч цими заходами тільки почасти удалося зупинити течу.

Були ще незначні пошкодження у верхніх частинах корабля. Дехто потерпів з особового складу. Операційний пункт прийняв сімнадцять чоловік матросів і трьох офіцерів — лейтенанта Ізмайлова, мічмана Шолкуйова і Лемішевського.

Командир вийшов на місток. Саме в цю мить ворожий снаряд ударив у площадку фор-марса. Згори посипались осколки і шматки заліза. Фітінгоф зразу став навколішки, а потім усівся на дерев'яний поміст містка, не випустивши жодного стогону. Тільки лиса голова, кашкет з якої злетів, стала блідою, як сніг. Крізь розідрані штани виднілись рани на

обох ногах. Зігнувшись, він підтримував руками живіт. Коли Седов підлетів до нього, він промовив:

— Так!

Зараз же його оточили офіцери.

— Бруно Олександрович, дуже вас зачепило? — запитав старший офіцер, капітан 2-го рангу Дуркін.

— Чимало! Здається, порвало кишки,— відповів командир, не змінюючи свого звичайного тону, немовби мова йшла про ґудзик, що відлетів з тужурки.

— Може, ще видужаєте,— спробував його заспокоїти Дуркін.