Будденброки - Манн Томас
А тоді почався бурхливий вир пасажів, невтомне наростання і спад синкоп, що з нестямним криком блукали, кидались навколо, наче душа, стривожена тим, що вона почула і що не хотіло замовкнути, знов і знов верталося, все в інших тональностях, – запитально, з жалем і смертельним смутком, вимогливо і знадливо. Синкопи ставали щораз навальніші, гнані швидким тріоле; але вигуки страху, що проривалися в них, почали набирати дедалі чіткішої форми, злилися докупи, стали мелодією, і ось надійшла мить, коли вони, мов жагучий, благальний хор духових інструментів, могутні й покірні, запанували над усім. Те, що досі накочувалось, хвилювалося, нестямно кидалось на всі боки і вислизало, тепер замовкло, переможене, і в непомильно простому ритмі прозвучав скорботний, по-дитячому чистий хорал… Він закінчився майже церковним фіналом – фермата й тиша. І враз тихо-тихесенько, в сріблястому тембрі, озвався той перший мотив, та простенька тема, безглузда чи загадкова фігура – солодке, болісне переливання з однієї тональності в іншу. Мить – і все закипіло, завирувало в нестямній метушні; з неї вирізнялися, панували над нею тільки пронизливі, схожі на звуки фанфар, наголоси, сповнені несамовитої рішучості. Що сталося? Що готувалось? Чи це не голос мисливського рога, що кличе виступати? Ось голосів стало більше, вони злилися у великий, могутній хор, до них приєдналися суворіші ритми, і виникла вже зовсім нова фігура, смілива імпровізація, немов мисливська пісня, бадьора, навальна. Але не радісна; в ній бринів гордий розпач, чулися поклики, схожі на зляканий крик. І серед тих викривлених химерних фігур знов болісно, невиразно, солодко виринув той перший, загадковий мотив… І почалася нестримна зміна подій, значення й зміст яких не можна було вгадати, навала звукових химер, ритмічних і гармонійних, над якими Ганно вже не мав влади, – вони самі народжувалися під його пальцями, і він відчував їх усім своїм єством, хоч вони були нові й незнані. Він сидів, схилившись над клавішами, ледь розтуливши губи, втупивши поперед себе невидющий погляд, і м'які каштанові кучері спадали йому на скроні. Що це було? Що він переживав? Долав важкі перепони, вбивав драконів, ламав скелі, перепливав річки, проходив крізь вогонь? І як пронизливий сміх, як невимовно радісна обіцянка, в ті звуки вплітався перший мотив, простенький образ, перехід з однієї тональності в іншу… Він ніби зваблював Ганно до щораз нових могутніх зусиль. За ним котився шалений вал октав, що переходили в крик, а тоді починалась нова хвиля, повільне, ненастанне піднесення, хроматичний клубок шаленої, непереможної пристрасті, що раптово уривався страшним, дражливим піаніссімо, ніби в людини зникала під ногами опора і вона тонула у вирі жадоби… Раз видалося, ніби десь далеко почали тихо пробиватися перші акорди благальної, скорботної молитви; але натомість ринули хвилі бурхливої какофонії. Вони наростали, котилися вперед, відступали, меншали, розсипалися, знов збиралися на силі і рвались до якогось невимовно радісного фіналу, що повинен був настати, і настати тепер, у цю мить найбільшого піднесення, коли вже несила терпіти муку жаги… І він настав, ніщо більше не могло його стримати, відтягти судому пристрасті. Він настав. Роздерлась завіса, розчахнулась брама, розступилися тернові кущі, запалися вогненні стіни… Настало звільнення, сповнення бажань, цілковите задоволення і з радісним зойком вилилось у чудесний разок звуків, що в солодкому й тужному рітардандо відразу ж перейшов у інший – то був знов той мотив, перший мотив! І почалося свято, тріумф, нестримна оргія тієї самої фігури, що бризніла в усіх тональностях, проривалася крізь усі октави; плакала, тремтіла в тремоландо, співала, раділа, схлипувала, весь час переможно верталася в шумких, дзвінких, мерехтливих, пінявих шатах звуків… Щось брутальне, тупе і водночас релігійно-аскетичне, схоже на віру і самозречення, було у фанатичному культі тієї дрібнички, того уривка мелодії, короткої, простенької фрази на півтора такта… Навіть щось грішне, цинічно розпачливе, немов прагнення сконати в блаженстві, було в непомірній, невситимій насолоді нею, в жадібному використанні її, у висмоктуванні з неї останніх солодощів, аж до знемоги, до відрази, до пересичення. І ось нарешті, нарешті, в знемозі після всіх тих надмірностей, забриніло довге, тихе арпеджіо в мінорі, піднялося на один тон, перейшло в мажор і завмерло в скорботному тремтінні.
Ганно ще хвилину сидів, схиливши голову на груди і склавши руки на колінах. Потім піднявся і закрив рояль. Він був дуже блідий, коліна в нього підгиналися, очі пекло. Він пішов до сусідньої кімнати, простягнувся на шезлонзі і довго лежав не рухаючись.
Потім, після вечері, Ганно зіграв з матір'ю партію в шахи, що скінчилася внічию. Але ще й після півночі сидів при свічці у своїй кімнаті перед фісгармонією і подумки, бо так пізно йому забороняли грати, щось компонував, обіцяючи собі встати завтра о пів на шосту і приготувати хоч найнеобхідніші уроки.
Так минув день у малого Йоганна.
Розділ третій
З тифом справа стоїть так.
Людина почуває себе пригніченою, це почуття швидко поглиблюється і переходить у безсилий розпач. Водночас настає фізична кволість, що опановує не тільки м'язи й жили, а й поширюється на внутрішні органи, особливо на шлунок, який гидливо відмовляється приймати їжу. Людину змагає сон, та хоч яка вона втомлена, а спить неспокійно, чуйно, тривожно; той сон не підбадьорює її. Голова болить, стає важка й туманіє. Руки й ноги ниють. Часом, без жодної на те причини, іде з носа кров. Це початок.
Потім хворого нападає лихоманка, все тіло тремтить, зуби цокотять, – це ознака, що гарячка швидко збільшується. На грудях і на животі виступають червоні плями завбільшки з горошину; коли натиснути на них пальцем, вони зникають, але відразу з'являються знов. Пульс прискорений, він досягає до ста ударів на хвилину. Так, при температурі сорок градусів, минає перший тиждень.
Другого тижня голова перестав боліти, не ниють уже руки й ноги, натомість посилюється запаморочення, а у вухах так шумить, що хворий погано чує. Вираз обличчя в нього тупий, рот розтулений, очі тьмяні й непритомні. Свідомість притьмарена; хворого й далі змагає сон, але він не спить, а тільки поринає у важке забуття і часом марить, голосно й неспокійно. Через свою мляву безпорадність він стає бридко неохайний. Ясна, зуби і язик хворого вкриває чорний слиз, який отруює віддих. Хворий лежить горілиць з надутим животом. Він безсило зсувається з подушок, розкидає ноги. Весь його організм працює прискорено, квапливо, але ненадійно. Він дихає часто, уривчасто, пульс пришвидшується до ста двадцяти ударів на хвилину. Очі приплющені, щоки не палають уже з гарячки, як спочатку, а набирають синюватого відтінку. Червоних плям з горошину завбільшки на грудях і на животі стає ще більше. Температура досягає сорока одного градуса…
Третього тижня кволість доходить до найвищої межі. Хворий уже не марить уголос, і ніхто не знає, чи дух його занурився в чорну порожнечу, чи, звільнившись від тілесних страждань, ширяє в далеких сферах глибокого, тихого сну. Жоден звук, жоден порух не зраджує таємниці. Тіло його лежить нечутливою колодою. Настає криза…
У деяких хворих діагноз важко визначити через особливі обставини. Припустімо, наприклад, що перші ознаки хвороби – пригніченість, кволість, відсутність апетиту, неспокійний сон, біль голови, – вже не раз бували в хворого ще тоді, як він – надія всієї родини – ходив зовсім здоровий. У такому випадку раптове загострення їх нікому не видається чимось незвичайним. А все ж добрий лікар з солідним запасом знань, ну хоча б доктор Ланггальс, красень Ланггальс з маленькими, зарослими чорними волосинками руками, швидко визначить хворобу, а поява фатальних червоних плям на грудях і на животі додасть йому певності. Він не сумніватиметься, що йому робити і які давати ліки. Він накаже покласти хворого в просторій, добре провітрюваній кімнаті, де температура не повинна перевищувати сімнадцяти градусів. Вимагатиме, щоб його тримали у винятковій чистоті і якомога частіше обертали – треба, поки можна, вберігати його від пролежнів, що часом буває дуже важко зробити. Радитиме, щоб хворому постійно витирали рота мокрою серветкою, з ліків приписуватиме суміш йоду з йодистим калієм і хініну з антипірином, а насамперед, оскільки шлунок і кишки дуже вражені хворобою, – легеньку й поживну дієту. Виснажливу гарячку він збиватиме купелями, які хворому робитимуть часто, що три години, навіть уночі; воду в ванні охолоджуватимуть поступово, починаючи з того кінця, де ноги. І після кожної купелі накаже давати хворому щось міцне і збудливе – коньяк або шампанське…
Але всі ці засоби лікар застосовує навмання, ніби пробує, чи вони взагалі можуть якось подіяти, принаймні він не певний, чи вони мають якусь користь, сенс і мету. Бо лікар не знає головного, в одному питанні – жити чи не жити хворому – він до третього тижня, поки не настане криза, такий самий темний, як і всі. Йому невідомо, чи хвороба, що зветься тифом, у цьому випадку виявиться тільки лихою пригодою, прикрим наслідком зараження, якого не важко було б уникнути і яке можна ліквідувати науковими засобами, а чи це просто форма визволення, шати смерті, що могла б так само з'явитися в іншій масці і проти якої ще не виросло ніякого зілля.
З тифом справа стоїть так: у своєму маренні, в гарячці й непритомності хворий чує виразний, підбадьорливий голос життя. Той голос, дужий, свіжий, доганяє його дух, що вже далеко зайшов незнаним, палючим шляхом, який веде в тінь, у прохолоду і в спокій. Людина прислухається до того дзвінкого, бадьорого, трохи глузливого голосу, що кличе її вернутися в світ, який вона так далеко залишила за собою і який уже забула. І якщо їй стане соромно за свою легкодухість, якщо в ній знов прокинеться відвага, енергія, радість і любов, прокинеться почуття обов'язку і приналежності до того глузливого, строкатого, брутального світу, який вона лишила, то хоч як би далеко зайшла людина незнаним, палючим шляхом, вона повернеться і буде жити. Та якщо вона здригнеться з ляку й огиди, почувши голос життя, якщо у відповідь на той веселий, вимогливий звук вона тільки похитає головою, відмахнеться, навіть не обернувшись, і поспішить далі шляхом, що веде до втечі, – тоді, певна річ, вона помре.
Розділ четвертий
– Ти не маєш слушності, Гердо! – вже всоте з докором у голосі проказувала засмучена панна Вайхброт.
Вона сиділа на канапі у вітальні своєї колишньої учениці Герди Будденброк, де, крім неї і господині, були ще пані Перманедер, її дочка Еріка, бідолашна Клотільда і три дами Будденброк із Брайтештрасе.
