Ескізи вуглем - Сенкевич Генрик

А Жепиха? Цей простий люд коли страждав, то тільки страждав, та й не більш! Жепиха в цупких руках недолі була ніби пташка в руках жорстокої дитини. Вона йшла вперед, вітер підганяв її, піт струменів з чола — от і все. Часом, коли її хвора дитина розкривала ротика й починала дихати так, ніби зараз мала сконати, молодиця жебоніла до неї: "Яську! Ясеньку мій сердешний!" — і притискала уста до гарячого лобика дитини. Поминувши реформатську церкву, вона вийшла далеко в поле і раптом спинилась, бо навпроти неї йшов п'яний чоловік.

Хмари сунулись по небу все чорніші, а в них клекотіло щось, наче буря, раз у раз спалахувала блискавка, але чоловік на те не зважав. Розстебнувши полп сіряка, зсунувши набакир шапку, ішов, заточуючись то в один, то в другий бік, і співав:

Пішла Дода До города Нарвати петрушки, А я саме йду по воду, На городі зустрів Доду... У-гу-гуІ У-хи!

Побачивши молодицю, він спинився, розставив руки й вигукнув:

Ой ходімо в жито, Чуєш, Маргарито?

Чоловік хотів був схопити її за стан, але молодиця, злякавшись за себе й за дитину, відскочила вбік.

Чоловік кинувся за нею, але тому що був п'яний, з розгону впав. Віл зараз же підвівся, та не став доганяти, а, схопивши каменюку, так пожбурив нею, що тільки зафурчало.

Від нестерпного болю жінці запаморочилось у голові, і вона сіла на землю. Та, подумавши про дитину, підхопилась і побігла далі. Спинилася аж під хрестом і, обернувшись, побачила, що п'яний був уже не менш як на півверстви позаду і, заточуючись, ішов до міста.

В цю мить вона відчула щось тепле на шиї; помацала рукою й побачила на пальцях кров.

їй потемніло в очах, і вона знепритомніла.

Очутилась Марися під хрестом: вона сиділа, спершись на нього спиною. На дорозі від Осцешина показався кабріолет, у ньому сидів молодий осцешинський пан з гувернанткою.

Осцешинський пан Жепихи не знав, але вона його знала, бо не раз бачила в костьолі. Вона надумалась підбігти до кабріолета й попросити на милость божу, щоб хоч дитину підвезли, аби врятувати від грози. Молодиця звелась на ноги, але йти не могла.

Тим часом молодий пан під'їхав і, побачивши під хрестом молодицю, гукнув:

— Гей, жінко! Жінко! Сідай!

— Спасибі ж вам, папочку!..

— Але на землю! На землю сідай!

Молодий осцешинський лан був відомий на всю округу штукар, він завжди отак зачіпав усіх по дорозі, а тепер пожартував і з Марисею та й поїхав собі далі. Вона тільки почула, як вони з гувернанткою сміялись, а потім побачила, як цілувались, поки не зникли разом з кабріолетом в імлистій далині.

Жепиха зосталась сама. Та недаром кажуть: "Жінки й ропухи навіть сокирою не вб'єш". Через якусь годину вона знову підвелась і, хоч ноги під нею підламувались, пішла далі.

' — Господи, що ж та дитина винна, моя рибонька золота! — повторювала вона, тулячи до грудей хворого Яся.

А потім у неї, мабуть, почалась гарячка, бо вона стала бурмотіти, наче п'яна:

— В моїй хаті порожня колиска, а мій пішов з руж-жом на війну...

Вітер скинув з її голови очіпка, пишні коси розсипались по плечах і розмаялись на вітрі. Раптом небо спалахнуло, блискавка вдарила так близько, що Марися відчула запах сірки і аж присіла. Та це її очутило, і вона крикнула: "От воно й сталося!.." Глянула на збурене, люте, немилосердне небо і тремтячим голосом заспівала: "Під твою опіку, богородице..." Якийсь зловісний, мідний відблиск падав крізь хмари на землю. Жепиха увійшла в ліс, та в лісі було ще темніше й страшніше. Раз у раз зривався шум, наче верхівки сосон гучним шепотом перешіптувались між собою: "Ой, щось буде! Ой господи!" Потім знов наставала тиша. Часом у глибині лісу лунав якийсь голос, від якого у Женихи аж мурахи поза шкірою забігали: чи не нечиста то сила регоче на болотах, чи не гомон зараз пролетить страшним хороводом перед нею! "Аби через ліс, аби через ліс пройти,—думала вона,— а там за лісом хата ягодзінського мельника!" Бігла з останніх сил, хапаючи спеченими губами повітря, а тим часом над її головою відкрились небесні лотоки: дощ із градом линув наче з відра. Вітер ударив з такою силою, що аж сосни гнулись додолу; ліс застелило млою, туманом, хвилями дощу; дороги не стало видно, дерева хилились до землі, скрипіли й шуміли, тріщало гілля. Зовсім стемніло.

Марися відчула, що знесилюється.

Люди добрі, рятуйте! — волала вона кволим голосом, але її ніхто не чув. Вітер забивав їй дух, і вона зрозуміла, що далі йти вже не зможе.

Скинула з себе хустку, кофту, фартуха, розібралась майже до сорочки і вкутала дитину. Потім побачила неподалік плакучу березу, приповзла до неї навкарачки і, поклавши під вітами дитину, сама упала поруч неї.

•— Боже., прийми мою душу! — прошепотіла тихо.

І заплющила очі.

Гроза шаленіла ще деякий час і нарешті вщухла. Хмари почали розходитись, і в розривах між ними заблищали зірки. А під березою все біліла нерухома постать жінки.

— Но-о-о! — раптом залунав чийсь голос у темряві.

За хвилину вдалині заторохтів віз і заляпотіли кінські копита по калюжах.

То орендар Гершко, спродавши в Ословіцах гуси, повертався додому.

Побачивши Жениху, він зліз із воза.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ. ПЕРЕМОГА ГЕНІЯ

Гершко із Вжецьондзи забрав був Жениху з-під берези й віз до Баранячої Голови, але по дорозі зустрівся з Жепою, який, бачачи, що насувається гроза, виїхав возом назустріч жінці. Жінка перележала ніч і наступний день, але другого дня встала, бо дитина була хвора. Прийшли куми й обкадили її свяченими вінками, а потім стара ковалиха замовила хворобу з ситом і чорною куркою в руках. Дитині справді зразу полегшало, але щодалі гірше було з Жепою: він тепер жлуктив горілку безперестану, і нічого з ним не можна було вдіяти. Дивна річ: коли жінка опритомніла й зараз запитала про дитину, він, замість пожаліти її, похмуро озвався: "Будеш ти мені по містах швендяти, а дитину хай дідько вхопить! Дав би я тобі, коли б ти була її занапастила!" За таку невдячність жінка дуже образилась і хотіла докорити чоловікові, але не могла говорити, тільки з великим болем промовила єдине слово: "Вавжон!" І подивилась на нього крізь сльози. Чоловіка ніби підкинуло зі скрині, на якій він сидів. З хвилину він мовчав, а потім промовив інакшим уже голосом: "Марисенько моя, прости мені за мої слова, бо бачу, що скривдив тебе". Сказавши це, він заридав і став цілувати їй ноги, а вона й собі заплакала. Він почував, що не вартий такої жінки. Тільки згода між ними тривала недовго. Пекучий, як рана, смуток почав і їх розпалювати одне проти одного. Приходячи до хати чи п'яний, чи тверезий, Жепа не говорив жінці ні слова, сидів на скрині й вовком дивився в землю. Так він сидів цілі години, мов скам'янілий. Жінка крутилась по хаті, працювала, як і раніш, але теж мовчала. А воли котре-небудь із них і хотіло озватись до другого, їм було якось ніяково. Так вони й жили, наче в тяжкій сварці, а в хаті панувало гробове мовчання. Та про що їм було й говорити, коли вони знали, що доля їхня вирішена й порятунку нема. Невдовзі чоловікові стали лізти в голову якісь лихі думки. Він пішов висповідатись до ксьондза Чижика, але той сказав йому прийти другого дня, а другого дня Жепа замість костьолу пішов до корчми. Чули люди, як він, п'яний, казав, що коли бог йому не хоче допомогти, то він продасть душу чортові, і стали його уникати. Над хатою Жепи ніби зависло прокляття. Люди порозпускали язики й казали, що війт із писарем добре роблять, бо такий бешкетник може стягнути кару господню на всю Баранячу Голову. А кумасі почали вигадувати всякі небилиці й на Жениху.

У Жепи на подвір'ї висох колодязь. Жепиха пішла по воду до корчми і по дорозі почула, як хлопчаки говорили між собою: "Он солдатка йде!" А другий сказав: "Не солдатка, а чортова жінка!" Жепиха не сказала ні слова й пішла далі, але помітила, що хлопчаки перехрестились. Вона набрала води й хотіла йти додому, коли побачила коло корчми Шмуля. Він вийняв з рота порцелянову люльку, що висіла на бороді, б гукнув:

— Агов, Жепихо!

Жепиха зупинилася і спитала:

— Чого вам? А він:

— Були в волості в суді?

— Була.

— Були у ксьондза?

— Була.

— Були у пана?

— Була.

— Були в повіті?

— Була.

— І нічого не добились?

Жепиха тільки зітхнула, а Шмуль знову: •— Та й дурні ж ви! Мабуть, в усій Баранячій Голові нема нікого дурнішого за вас! І чого вам було туди ходити?

— А куди ж я мала йти?

— Куди? — відповів Шмуль.— А на чому угода стоїть? На папері. А не буде паперу, не буде й угоди. Подерти папір — та й усе!

— Ой господи! — каже Жепиха.— Якби ж я мала той папір, я б його давно подерла.

— Га-а... Хіба ж ви не знаєте, що папір у писаря? Ну... я знаю, що ви у нього багато чого можете добитись. Він мені казав: нехай Жепиха, каже, прийде та мене попросить, а я, каже, папір подеру, та й усе!

Жепиха нічого не відповіла, тільки схопила відро га дужку й пішла додому. Тим часом надворі смеркло.

Увечері пан писар, уже роздягнений, в самій білизні, лежав собі на ліжку — цапина борідка догори — й читав "Таємниці палацу Тюїльрі", також видання пана Бреслауера. Читав саме сцену, як іспанський посол

Олозага цілував ноги Євгенії. Сцена була так гарно написана, що пана писаря ніби щось підкидало на ліжку. Горить свічка, тріщить в лою муха. Раптом пан писар чув, що хтось стукав в двері, але так тихо, що ледве можна почути.

— Хто там? — питав він голосно й сердито,— бо ж йому перешкоджають.

— Я! — пошепки відповів голос. *— Що за "я"?

Голос прошемрав:

— Жепиха...

Пан писар підхопився з ліжка й відчинив двері. Увійшла Жепиха така злякана, що хотіла щось казати й не могла. Але Золзікевич був добра людина, він її підбадьорив: як був роздягнений, обхопив її за стан і промовив:

— Ага, прийшла коза до воза! По угоду, Марисю, прийшла, еге?

— Так.

Тоді Золзікевич пригорнув її до себе і вп'явся губами в її тремтячі уста.

— А що тепер буде? — спитав весело. Жінка зблідла, як полотно.

— Хай діється воля божа! — шепнула. Пан писар... дмухнув на свічку.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. КІНЕЦЬ СТРАЖДАННЯ

На небі вже зайшов Віз і зійшла Квочка, коли двері стиха рипнули і Жепиха увійшла до хати. Увійшла і стала, мов укопана, бо сподівалась, що Жепа, як звичайно, спатиме в корчмі, а він сидів на скрині під стіною, впершись кулаками в коліна, й дивився в землю.

В челюстях печі догасав жар.

Де ти була? — похмуро спитав Жепа.

Замість того щоб відповісти, вона впала до його ніг і гірко заридала.

— Вавжон! Вавжон! Для тебе то я, для тебе пішла на таку ганьбу! Обманив мене, а потім налаяв і вигнав.