Запiзнiла розплата - Крісті Агата

І, безперечно, не рушимо з місця, доки не одержимо відповіді з Сантьяго на нашу телеграму. Чи ніхто не бачив Жіро? Воістину, чемність — не найсильніша його риса. У мене велике бажання послати за ним…

— Посилати не доведеться.

Тихий голос злякав нас. Жіро стояв надворі, дивлячись у кімнату крізь відчинене вікно. Він легко вскочив до кімнати і наблизився до столу.

— До ваших послуг. Прийміть мої пробачення за те, що не з'явився раніше.

— Що ви, що ви! — вигукнув слідчий. Він був трохи засоромлений і зніяковілий.

— Певна річ, я лише детектив, — вів далі Жіро. — Не розуміюсь на допитах. Але коли б я опитував свідків, то не робив би цього при відчиненому вікні. Перший-ліпший, хто стояв би надворі, без напруження почув би все, про що тут ішлося. Та це не має значення…

Пан Оте аж почервонів од злості. Було видно, що слідчий і детектив, котрий вів розслідування злочину, не полюбляють один одного. Вони посварилися при першій же зустрічі. Проте, коли б і не було тієї сутички, їхні стосунки, напевно, склалися б так само. На думку Жіро, всі слідчі — дурні. Що ж до пана Оте, то він вельми серйозно ставився до своїх обов'язків та посади, і зневажлива манера паризького детектива ображала його.

— Гаразд, пане Жіро, — дещо різко промовив слідчий. — Ви, безсумнівно, ефективно використали кожну хвилину! І вже, певно, знаєте прізвища вбивць? А також адресу, де їх можна знайти?

Не звертаючи уваги на іронію, пан Жіро відповів:

— Я принаймні знаю, звідки вони приїхали.

Жіро витяг із кишені два невеличкі предмети і поклав на стіл. Ми оточили його. Речі були цілком звичайні: недокурок сигарети і незапалений сірник. Детектив повернувся до Пуаро.

— Що ви скажете? — спитав він.

Тон запитання був майже грубий. Кров шугонула мені до лиця. Але Пуаро ніяк не реагував. Лише знизав плечима.

— Недокурок сигарети і сірник…

— І про що вони вам говорять?

Пуаро розвів руками:

— Ні про що.

— Ага! — задоволено протяг Жіро. — Ви ще не оглянули, не вивчили їх ретельно. Сірник цей не зовсім звичайний. Принаймні тут, у Франції. Та його на кожному кроці можна побачити у Південній Америці. На щастя, сірка ціла. Інакше я міг би помилитися, не впізнати. Очевидно, один із злочинців кинув сигарету, яку курив, і запалив іншу. І коли він висував коробку, один сірник випав.

— А інший? — спитав Пуаро.

— Який інший?

— Той, яким він запалив сигарету. Його ви знайшли?

— Ні.

— Можливо, ви не дуже ретельно шукали.

— Не дуже ретельно шукав… — Здавалося, що зараз детектив вибухне лайкою, але він усе ж стримався. — Ви, я бачу, полюбляєте жарти, пане Пуаро. Але, в усякому разі, є сірник чи нема сірника, досить було б одного цього недокурка. Це — південноамериканська сигарета, зроблена з паперу, просоченого локрицею, щоб курці не кашляли.

Пуаро хитнув головою.

— Можливо, сигарета і сірник належали панові Рено, — сказав комісар. — Не забувайте, він повернувся з Південної Америки лише два роки тому.

— Ні, — впевнено відповів Жіро. — Я вже оглянув особисті речі пана Рено. Він палив сигарети і користувався сірниками зовсім інших сортів.

— Чи не здається вам дивним, — промовив Пуаро, — що ці іноземці приїхали сюди без зброї, без рукавичок, без заступа і з такою легкістю знайшли всі ці речі?

Жіро вельми гордовито всміхнувся:

— Безперечно, це здається дивним. Ба, без теорії, котру я розробив, все це неможливо пояснити.

— Розумію! — сказав пан Оте. — Спільник на віллі!

— Чи за її межами, — промовив Жіро з усмішкою.

— Повинен же хтось впустити їх. Ми не можемо припускати, що внаслідок лише небувалого везіння злочинці знайшли двері незамкнутими і без будь-яких зусиль проникли в будинок.

— Двері їм відчинили. Та це міг зробити і хтось знадвору. Той, у кого був ключ.

— А в кого він міг бути?

Жіро знизав плечима.

— Людина, яка має ключі, не розповість про це з власної волі. Та, можливо, ключі були в кількох чоловік. У пана Жака Рено, наприклад. Відомо, що він зараз прямує до Південної Америки, але, можливо, він загубив ключ чи його в нього вкрали. Далі — садівник. Він живе тут багато років. Цілком можливо, що в однієї з служниць є коханець. Зробити відбиток, а потім замовити по ньому ключ зовсім неважко. Можливостей багато. Є ще одна особа, котра, на мою думку, цілком імовірно мала ключ.

— Хто?

— Пані Добрей, — сказав детектив.

— Так, так, — промовив слідчий. — То, виходить, ви вже чули?

— Я чув усе, — незворушно відказав Жіро.

— Присягаюсь, є одна річ, про яку ви не чули, — сказав пан Оте у захваті від можливості продемонструвати свою ще більшу обізнаність. І без подальших церемоній він розповів про таємничого відвідувача, котрий приходив до пана Рено в ніч убивства. Він також згадав про чек, виписаний на ім'я "Дювін", і, нарешті, дав Жіро лист, підписаний "Белла".

— Дуже цікаво. Але це не порушує моєї теорії.

— А в чому вона полягає?

— Вважаю за краще не говорити про це зараз. Пам'ятайте, я лише розпочинаю розслідування.

— Скажіть мені, пане Жіро, — несподівано заговорив Пуаро. — Згідно з вашою теорією двері могли бути прочинені. І вона не пояснює, чому злочинці не зачинили їх, залишаючи віллу? Чи не вважаєте ви, що набагато природніше було б причинити за собою двері? Коли б поліцай опинився випадково біля дверей, щоб перевірити, чи все гаразд, злочин був би викритий майже відразу, а злочинці схоплені.

— Ба! Вони забули. Запевняю вас, це просто помилка.

Потому, на моє здивування, Пуаро промовив майже ті самі слова, які сказав панові Бексу напередодні:

— Я не погоджуюсь з вами. Те, що двері залишились відчинені, було зроблено або навмисно, або викликано необхідністю. І теорія, котра не визнає цього факту, приречена на провал.

Всі ми з великим подивом глянули на мого низенького приятеля. Те, що його примусили визнати свою необізнаність, коли йшлося про недокурок сигарети, повинно було, як мені здавалося, зганьбити його. Та де там! Як завжди, самовдоволений, він тоном, що не допускає заперечень, повчав Жіро. Детектив з Парижа м'яв свій вус, дивився на мого приятеля і мовчки доброзичливо посміювався.

— Бачу, ви не погоджуєтесь зі мною. Ну, що вас особливо вражає в цій справі?

— Одна річ здається мені значущою. Скажіть мені, будь ласка, пане Жіро, невже ніщо в цій справі не видається вам знайомим? Невже вона нічого вам не нагадує?

— Знайома? Нагадує? Так відразу не можу… Однак не думаю, щоб зустрічав щось подібне.

— Ви помиляєтесь, — спокійно проказав Пуаро. — Майже такий самий злочин було вчинено раніше.

— Коли? І де?..

— Зараз, на жаль, я не можу згадати. Сподівався на вашу допомогу, та, мабуть, сам згадаю.

Жіро демонстративно пирхнув.

— Відомо багато справ про злочинців у масках. Не можу ж я пам'ятати всіх. Проте всі злочини мають щось спільне. Більшою чи меншою мірою.

— Є така річ, як індивідуальний почерк. — Пуаро раптом звернувся до нас усіх і заговорив своїм лекторським тоном. — Я зараз маю на думці психологію злочину. Панові Жіро добре відомо, що кожний злочинець має свій, йому одному притаманний метод. Отож поліція, коли її викликають розслідувати, наприклад, крадіжку зі зломом, часто може здогадатися, хто вчинив злочин. Їй про це розповідає метод, до якого вдався грабіжник… Люди — це в більшості своїй тварини, позбавлені оригінальності. Це помітно і в їхньому повсякденному респектабельному житті, коли вони порушують закон. Якщо людина раз у житті і вчинила злочин, то всі її подальші злочини дуже нагадуватимуть перший. Згадайте хоча б того англійця-вбивцю, котрий топив своїх дружин, коли ті приймали ванну. Якби він змінив свою методу, його, можливо, не спіймали б і донині. Але він слухняно підкорявся велінню власної натури, певний, що метод, котрий один раз приніс успіх, ніколи йому не зрадить. І його було покарано за брак оригінальності.

— Що ви намагаєтесь усім цим довести? — глузливо всміхнувся Жіро.

— Лише те, що коли трапляються два злочини, дуже схожі за задумом і виконанням, за ними завжди стоїть один і той же мозок. І я, пане Жіро, зараз шукаю саме цей мозок. І обов'язково знайду його. У нас в руках справжній ключ — психологічний. Ви, можливо, дійсно знаєте все про сигарети і недопалені сірники, але я, Еркюль Пуаро, знаю закони людської психіки.

Ця тирада мого друга не справила на Жіро ніякого враження.

— Щоб допомогти вам, — вів далі Пуаро, — я також раджу не забувати про один факт, про який вас, можливо, не повідомили. Наручний годинник пані Рено наступного дня після вбивства поспішав на дві години.

Жіро здивовано подивився на Пуаро.

— Можливо, він завше поспішав?

— Між іншим, так мені і сказали.

— В такому разі все пояснюється дуже просто.

— Все одно дві години — це забагато, — тихим голосом мовив Пуаро. — І ще не можна забувати про сліди ніг на клумбі.

Він хитнув головою в бік вікна. Жіро нетерпляче ступив два кроки і визирнув з вікна.

— Але я не бачу жодних слідів.

— Ні, — промовив Пуаро, упорядковуючи книжки на столі. — Тут їх нема.

На мить на обличчі Жіро відбилася така лють, що він, здавалося, ладен був убити Пуаро. Раптом двері прочинились, і поліцай Маршо промовив:

— Пан Стоунер, секретар небіжчика, щойно прибув з Англії. Можна йому зайти?..

ГАБРІЕЛЬ СТОУНЕР

Чоловік, що увійшов до вітальні, мав незвичайний вигляд. Дуже високий, атлетичної будови, з темно-бронзовим обличчям, він різко виділявся з-поміж усіх. Навіть Жіро поруч з ним одразу ж якось збляк і змиршавів. Познайомившись з Габріелем Стоунером ближче, я зрозумів, що це справді незвичайна людина. За походженням англієць, він блукав по всьому світу: полював на звірів в Африці, мандрував по Кореї, розводив худобу в Каліфорнії і торгував на островах Південного моря. Своїм натренованим оком він одразу ж вирізнив з-поміж нас пана Оте.

— Ви слідчий, котрий займається цією справою? Дуже приємно познайомитися, сер. Жахлива історія!.. Як ся має пані Рено? Тримається добре? Для неї це страшенний удар.

— Страшенний, страшенний, — сказав Оте. — Дозвольте відрекомендувати вам пана Бекса — комісара поліції, пана Жіро — співробітника Сюрте. А це пан Еркюль Пуаро. Пан Рено запросив його сюди, щоб запобігти трагедії, але він приїхав запізно. Приятель пана — каштан Гастінгс.

Стоунер з цікавістю глянув на Пуаро.

— Невже він справді викликав вас?

— Виходить, ви не знали про те, що пан Рено мав намір викликати детектива? — докинув пан Бекс.

— Ні.