Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

— Чому ти так дивишся на мене? — спитався він.

— Сам знаєш! — відказав Даніель. — Добре знаєш!

— Ти, либонь, не відмовився б всадити мені кулю в голову?

Даніель не відповів. Зненацька Матьє обпекла нестерпна думка.

— Даніелю, ти що, береш із нею шлюб, щоб покарати себе?

— То й що? — байдуже мовив Даніель. — Це стосується тільки мене.

Матьє схопився за голову.

— Боже милий! — вигукнув він.

Даніель хутко додав:

— Це не має жодного значення. Принаймні для неї.

— Ти ненавидиш її?

— Ні.

Матьє сумовито подумав: «Ненавидить він мене».

Даніель знову посміхнувся.

— Доп'ємо? — поспитався він.

— Доп'ємо, — сказав Матьє.

Вони випили, й Матьє відчув, що йому хочеться палити. Він дістав з кишені цигарку й закурив.

— Послухай, — сказав він, — мені анідесь, ким ти там є насправді. Навіть зараз, коли ти мені про це сказав. І все-таки одне я хотів би в тебе запитати: чому ж тобі соромно?

Даніель сухо засміявся.

— Я чекав цього запитання, любий мій. Мені соромно бути гомосексуалістом саме тому, що я гомосексуаліст. Я знаю, що ти мені скажеш: «На твоєму місці я не опустив би руки, треба добиватися місця під сонцем, ця риса не гірша від інших і все таке». Тільки це не стосується мене. Я знаю, ти кажеш мені це саме тому, що сам ти не гомосексуаліст. Всі збоченці соромляться цього, це закладено в їхній природі.

— А хіба не краще було б… прийняти себе таким, яким ти є? — несміливо запитав Матьє.

Даніель начебто розізлився.

— Скажеш мені про це в той день, коли погодишся бути негідником, — суворо відказав він. — Ні. Гомосексуалісти, що вихваляються цим або ж просто з цим змирилися… вони мерці: вони вбили себе через те, що соромилися. Такої смерти я не хочу.

Та ось він мовби заспокоївся і поглянув на Матьє без ненависти.

— Я всього лиш надто прийняв себе, — м'яко сказав він. — Я дуже добре знаю себе.

Говорити вже не було про що. Матьє запалив ще одну цигарку. На дні його келиха залишалося ще трохи рому, й він його допив. Даніель викликав у нього жах. Йому подумалося: «За два, за три роки… чи стану я таким?» Йому раптом захотілося побалакати з Марсель: тільки їй міг він розповісти про своє життя, свої побоювання, свої сподівання. Та він згадав, що більше ніколи не побачить її, і його непогамоване, безіменне бажання поволі обернулося на відчай. Він був самотній.

Даніель, здавалося, міркував про щось: його погляд завмер, губи часом розтулялися. Він коротко зітхнув, і щось змінилося в його обличчі. Ось він провів долонею по чолу: вигляд у нього був здивований.

— Сьогодні я все ж таки попався, — тихо сказав він.

Він посміхався чудернацькою, майже дитячою посмішкою, що така недоречна була на його зеленкуватому лиці, котре мінилося синюватим відтінком від кепсько виголеної щетини. «Це правда, — подумав Матьє, — цього разу він дійшов до краю». Зненацька в голову йому стрілила думка, од котрої аж серце стислося: «Він вільний». І жах, який викликав у нього Даніель, раптом змішався з заздрістю.

— Ти, напевне, у дивному стані, — сказав він.

— Так, я в дивному стані, — відказав Даніель.

Він знай посміхався з добротливим виразом. Потім сказав:

— Дай-но мені цигарку.

— Ти що, палиш? — запитав Матьє.

— Та одну можна. Сьогодні.

Матьє хутко сказав:

— Хотів би я бути на твоєму місці.

— На моєму місці! — без особливого подиву повторив Даніель.

— Еге ж.

Даніель стенув плечима.

— В усій цій історії ти виграв на всіх напрямках.

Матьє гірко посміхнувся. Даніель пояснив:

— Ти вільний.

— Ні, — похитавши головою, сказав Матьє. — Покинути жінку ще не означає отримати свободу.

Даніель з цікавістю глянув на нього.

— Проте сьогодні вранці ти начебто вважав саме так.

— Хтозна. Це не ясно. Все не ясно. Істина в тому, що я кинув Марсель ні задля чого.

Якусь мить він дивився на штори, що погойдувалися від нічного вітру. Його охопила втома.

— Ні задля чого, — повторив він. — У всій цій історії я був тільки відмовою і запереченням: Марсель більше немає в моєму житті, та є все інше.

— Що ж саме?

Матьє широким невизначеним жестом показав на письмовий стіл.

— Оце все, все інше.

Він був зачарований Даніелем. Він думав: «То це і є свобода? Даніель зробив рішучий крок; тепер він уже не може повернути назад: мабуть, йому дивно почувати за собою безпричинний вчинок, якого він і сам майже не розуміє і який переверне догори коренем усе його життя. А я все роблю ні задля чого; можна подумати, що в мене вкрадуть результати моїх учинків; усе відбувається так, наче я завжди зможу почати все спочатку. Не знаю, що я віддав би, аби лиш зробити непоправний крок».

Уголос він сказав:

— Позавчора увечері я бачив чоловіка, що хотів було вступити до еспанського ополчення.

— Та й що?

— А що, духу не вистарчило: тепер він пропав.

— Навіщо ти кажеш це мені?

— Хтозна. Просто так.

— Ти хочеш поїхати в Еспанію?

— Авжеж. Тільки не дуже.

Даніель покинув цигарку і сказав:

— Хотілося б мені постаріти на півроку.

— А мені не хотілося б, — сказав Матьє. — За півроку я буду таким же, як і зараз.

— Принаймні з тими ж докорами сумління, — сказав Даніель.

Він підвівся.

— Ходім вип'ємо ще в «Клариссі», я пригощаю.

— Ні, — сказав Матьє. — Сьогодні ввечері я не хочу напиватися. Якщо я нап'юся, то не знаю, що зроблю.

— Та нічого особливого, — сказав Даніель. — То що, не йдеш?

— Ні. Не хочеш іще посидіти з хвилю?

— Мені треба випити, — сказав Даніель. — Прощавай.

— Прощавай. Я… коли я тебе побачу? — поспитав Матьє.

Даніель збентежився.

— Гадаю, це буде непросто. Марсель сказала мені, що не хоче нічого міняти в моєму житті, та, гадаю, їй буде неприємно, якщо ми зустрічатимемося.

— Ага, отак? Нехай! — сухо сказав Матьє. — Що ж, бажаю успіху.

Даніель посміхнувся йому замість відповіді, і Матьє гостро додав:

— Ненавидиш ти мене.

Даніель підійшов до нього і незграбно й соромливо поклав йому руку на плече.

— Ні, не зараз.

— Але завтра…

Даніель, не відповідаючи, схилив голову.

— Бувай, — сказав Матьє.

— Бувай.

Даніель пішов. Матьє підійшов до вікна і відсунув штори. Надворі стояла прегарна тиха ніч, прегарна й голуба; вітер порозганяв хмари, над покрівлями сяяли зорі. Матьє сперся на поручні балкону і солодко позіхнув. Надворі, під ним, спокійною ходою простував якийсь чоловік; ось він зупинився на розі вулиць Юґенс і Фруадво, задер голову і глянув у небо: то був Даніель. Якась мелодія уривками долинала з проспекту