Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр
— Сам зробив такий висновок! — регочучи, сказала вона. — Сам зробив такий висновок! Даніель сказав тобі, що я засмучена, і ти вирішив, що я хочу змусити тебе одружитися зі мною. Он як ти думаєш про мене. Ти, Матьє… після семи років!
Руки її затремтіли. Матьє хотів було обняти її, та не наважився.
— Маєш рацію, — сказав він, — я не повинен був так думати.
Вона ніби й не почула. Він наполягав:
— Послухай, у мене були свої причини: Даніель сказав мені, що ти потай бачилася з ним.
Вона й далі мовчала. Він м'яко сказав:
— Ти хочеш дитину?
— Ха! — вигукнула Марсель. — Тебе це не стосується. Те, чого я хочу, тебе вже геть не стосується!
— Прошу тебе, — сказав він, — час іще є…
Вона похитала головою.
— Неправда, часу вже немає.
— Але чому ж, Марсель? Чому ти не хочеш спокійно все обговорити зі мною? Нам вистачить одної години: все владнається, з'ясується…
— Не хочу.
— Але чому ж? Чому?
— Тому що тепер я не дуже тебе поважаю. До того ж, ти мене більш не любиш.
Говорила вона переконано, але й сама була здивована і налякана цими словами; в її очах читалося тривожне запитання. Вона сумовито провадила:
— Щоб думати про мене те, що ти подумав, треба геть мене розлюбити…
Це було майже запитання. Якби він обняв її, якби сказав, що кохає її, то все ще можна було б урятувати. Він одружився б із нею, в них була б дитина, вони прожили б укупі усе життя. Матьє підвівся, він хотів сказати їй: я кохаю тебе. Він трохи повагався і чітко промовив:
— Так, це правда… Я більш не люблю тебе.
Фраза вже прозвучала, та він був настільки приголомшений, що, здавалося б, іще чув її. Він подумав: «Кінець, всьому кінець». Марсель сахнулася назад, переможно вигукнувши щось, та майже відразу затулила рота долонею і махнула йому, щоб він мовчав.
— Мама… — стурбовано прошепотіла вона.
Обоє прислухалися, але чутно було тільки далекий шум двигунів. Матьє сказав:
— Марсель, ти все ще дуже дорога мені.
Марсель з погордою засміялася.
— Звичайно. Тільки тепер я дорога тобі… трохи по-іншому. Ти це хотів мені сказати?
Матьє взяв її за руку.
— Послухай, я…
Марсель хутко вирвала руку.
— Добре, — сказала вона, — дуже добре. Саме це я й хотіла дізнатися.
Вона відкинула спітнілі пасма кіс, що впали на чоло. Зненацька вона посміхнулася, неначе згадала про щось гарне.
— Скажи, — з раптовою лютою радістю поспитала вона, — вчора по телефону ти казав мені зовсім інше. Ти сказав: «Я люблю тебе», і ніхто не тягнув тебе за язика.
Матьє не відповів. Убивчим тоном вона промовила:
— Ото, мабуть, зневажаєш ти мене…
— Та не зневажаю я, — відказав Матьє. — Я…
— Іди геть! — звеліла Марсель.
— Ти з глузду з'їхала, — сказав Матьє. — Я не хочу іти, мені треба пояснити тобі, що я…
— Іди геть! — глухо повторила вона, заплющивши очі.
— Але ж я зберіг усю свою ніжність до тебе, — відчайдушно вигукнув він, — у мене й на думці немає покинути тебе! Я хочу залишитися з тобою на все життя, я одружуся з тобою, я…
— Іди геть, — сказала вона, — йди, я більше не хочу тебе бачити, йди, а то я не відповідаю за себе, я кричатиму…
Вона затремтіла всім тілом. Матьє ступнув було до неї, та вона грубо його відштовхнула.
— Якщо не підеш, то я погукаю матір.
Він відчинив шафу і взяв свої черевики, він почувався кумедним і огидним. Вона кинула йому в спину:
— Забери свої гроші.
Матьє обернувся.
— Ні, — сказав він. — Це інша річ. Річ у тому, що…
Вона взяла гроші на нічному столику і жбурнула йому в обличчя. Вони розлетілися по кімнаті і впали на килимок біля ліжка, там, де на підлозі валялася аптечка. Матьє не підняв їх; він дивився на Марсель. І тоді вона почала уривчасто реготатися, заплющивши очі.
— Ха, яка чудасія! — вигукнула вона. — А я думала…
Він хотів було підійти, та вона розплющила очі й, відсахнувшись, показала йому на двері. «Якщо я залишуся, то вона закричить», подумалося йому. Він обернувся і вийшов із кімнати в шкарпетках, тримаючи черевики в руці. Спустившись по східцях, він узувся і на мить зупинився, узявшись за дверну клямку і сторожко прислухаючись. Раптом нагорі почувся похмурий басовитий сміх Марсель, що вибухав, немов коняче іржання, і спадав істеричними риданнями. Пролунав чийсь голос:
— Марсель, що з тобою? Марсель!
То була її мати. Сміх раптом ущух, все занурилося у тишу. Матьє ще з хвилину прислухався, потім тихо відчинив двері й вийшов надвір.
XVIII
Він думав: «Я негідник», і це його неабияк дивувало. В ньому не залишилось нічого, крім утоми й приголомшення. Він зупинився на майданчику третього поверху, щоб звести подих. Ноги були як з вати; за три доби він спав усього шість годин, чи, може, й менше. «Ляжу спати». Він сяк-так роздягнеться, доплентає до ліжка і впаде на нього. Та він знав, що не засне і цілісіньку ніч буде лежати у цілковитій темряві з розплющеними очима. Він піднявся на сходовий майданчик: двері помешкання були відчинені, Івіш, мабуть, панічно втекла; в кабінеті ще світилася лампа.
Він увійшов і побачив Івіш. Вона непорушно сиділа на дивані.
— Я не пішла, — сказала вона.
— Бачу, — сухо сказав Матьє.
Якусь хвилю вони мовчали; Матьє чув свій гучний і розмірений подих. Одвернувшись, Івіш сказала:
— Я препогано поводилася.
Матьє не відповів. Він дивився на її коси й думав: «Невже усе це я зробив задля неї?» Вона схилила голову, він зі старанною ніжністю поглянув на смагляву дівочу шию: йому хотілося б відчувати, що вона йому найдорожча на світі, тоді його вчинок принаймні мав би якесь виправдання. Та він не почував геть нічого, крім безпричинного гніву, за цим гнівом стояв учинок, голий, слизький, незбагненний: він украв гроші, покинув вагітну Марсель — і задля чого?
Івіш зробила зусилля і ввічливо мовила:
— Я не повинна була втручатися і висловлювати свою думку…
Матьє стенув плечима.
— Щойно я порвав стосунки з Марсель.
Івіш підвела голову.
Невиразним голосом вона поспиталася:
— Ви покинули її… без грошей?
Матьє посміхнувся. «Звичайно, — подумалося йому. — Якби я так зробив, то вона мені тепер поставила б це на карб».
— Ні. Я все владнав.
— Ви знайшли гроші?
— Авжеж.
— Де?
Він не відповів. Вона стурбовано глянула на нього:
— Таж ви не…
— Так. Я вкрав їх, якщо ви це маєте на увазі. В Лоли. Я піднявся до
