Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

— Подих то дрібниці, — сказав він, — треба тренуватися.

— Ти добре вмієш битися, — сказав Даніель, — та в нас велика вагова ріжниця.

Обоє збентежено засміялися. Данієлеві хотілося згребти Ральфа за горлянку і дати йому гарного ляпаса. Він одягнув піджак; мокра від поту сорочка відразу ж прилипла до тіла.

— Гаразд, — сказав він, — піду я. Бувай.

— До побачення, пане Ляліку.

— Я тут заховав для тебе дещо, — сказав Даніель. — Пошукай добре та й знайдеш.

Двері зачинилися, Даніель спустився східцями, ноги його були мов з вати. «Передовсім треба буде помитися, — подумалося йому, — помитися з ніг до голови». Коли він виходив надвір, в голову йому стрілила думка, од котрої він завмер на місці: вранці, перед тим, як вийти з дому, він поголився і залишив на коминку бритву з широко відкритим лезом.

Відчиняючи двері, Матьє натиснув на легкий, приглушений дзвоник. «Вранці я його й не помітив, — подумалося йому, — напевне, його вмикають увечері, після дев'ятої». Він скоса зиркнув крізь шибу конторки й угледів тінь: там хтось був. Не поспішаючи, він підійшов до стенду з ключами. Кімната 21. Ключ висів на цвяху. Матьє хутко взяв його й поклав до кишені, потім обернувся і рушив назад до східців. Позаду відчинилися двері.

— Агов! А куди це ви йдете? — грубо запитали його.

Матьє обернувся і побачив високу кощаву жінку в пенсне. Вигляд у неї був поважний і стривожений. Матьє усміхнувся їй.

— Куди це ви йдете? — повторила вона. — Що, дозволу питатися вже не треба?

Болівар. Негра звали Болівар.

— Я до пана Болівара, на четвертий поверх, — спокійнісінько відказав Матьє.

— Може, й так! А що ви робили біля стенду з ключами? — підозріливо запитала жінка.

— Я глянув, чи є його ключ.

— Та й що?

— Нема його. Болівар удома, — відказав Матьє.

Жінка підійшла до стенду. Один шанс із двох.

— Справді, — з розчарованим полегшенням сказала вона. — Він удома.

Нічого не відповівши, Матьє рушив угору. На майданчику четвертого поверху він на мить зупинився, потім застромив ключа в замкову шпарину кімнати 21 і відімкнув двері.

Кімната тонула в нічній пітьмі. В пітьмі червоної ночі, що просякла лихоманкою і парфумами. Матьє замкнув двері на ключ і підійшов до ліжка. Спочатку він простягнув руки вперед, щоб не наткнутися на що-небудь, та незабаром звик до темряви. Ліжко було неприбране, біля узголів'я лежали дві подушки, на них ще збереглися ум'ятини від двох голів. Матьє став навколішки перед скринькою й відчинив її; його трохи занудило. Банкноти, які він не взяв уранці, лежали на пачці листів: Матьє взяв п'ять папірців, для себе він геть нічого не хотів красти. «Що робити з ключем?» Він трохи подумав, а потім вирішив залишити його в замковій шпарині скриньки. Підводячись, він помітив праворуч у глибині кімнати двері, яких він не побачив уранці. Він підійшов до них і відчинив: це була вбиральня. Матьє витер сірника і вгледів у дзеркалі своє обличчя, позолочене відкидами полум'я. Він дивився на себе, поки полум'я не згасло, потім кинув сірника і повернувся до кімнати. Тепер він чітко розрізняв меблі, Лолине вбрання, її піжаму, її халат, її домашню сукню і костюм, все це було дбайливо розвішано на стільцях і висіло на вішалках; він недобре засміявся і вийшов.

Коридор був порожній, та десь лунали кроки і сміх. Східцями хтось піднімався. Матьє хотів було повернутися до кімнати; та ні, йому було байдуже, зловлять його чи ні. Він застромив ключа до замкової шпарини і замкнув двері на два оберти. Коли він випростався, то угледів жінку й солдата, що ішов поруч з нею.

— Нам на п'ятий, — сказала вона.

— Високо, — сказав солдат.

Матьє пропустив їх, потім спустився вниз. Він весело подумав, що залишилося зробити найважче: знову повісити ключа на стенд.

На другому поверсі він зупинився і перехилився через поруччя. Консьєржка спиною до нього стояла на порозі вхідних дверей, вона дивилася на вулицю. Матьє безгучно спустився униз і повісив ключа на гвіздок, далі м'якою котячою ступою піднявся на сходовий майданчик, трохи зачекав і, гучно тупаючи ногами, спустився по східцях. Консьєржка обернулася, і Матьє, проходячи, попрощався з нею:

— До побачення, пані.

— До побачення, — буркнула вона.

Матьє вийшов, він відчував її погляд, який впирався йому в спину, йому хотілося сміятися.

Вмерла зміюка, вмерла й отрута. Він простує широкими кроками на ватяних ногах. Йому страшно, в роті пересохло. Вулиці надто вже голубі, днина занадто гожа. Полум'я біжить уздовж ґнота, а в кінці його барило з порохом. Він підіймається східцями, перестрибуючи через сходинки, йому важко встромити ключа в замкову шпарину, рука його тремтить. Дві кішки втікають поміж його ногами: тепер вони жахаються його. Вмерла зміюка.

Бритва тут, на нічному столику, вона широко розкрита. Він бере її за колодку і розглядає. Колодка чорна, лезо біле. Полум'я біжить уздовж ґнота. Він проводить пальцем по лезу бритви, на кінчику свого пальця він почуває кислуватий присмак порізу, здригається: моя рука все повинна зробити сама. Бритва тут не допоможе, вона бездіяльна, в неї стільки ваги, як у комахи на руці. Він ступає декілька кроків кімнатою, він чекає допомоги, якогось знаку. Та все непорушне й мовчазне. Непорушний стіл, непорушні стільці, вони пливуть у непорушному світлі. Він стоїть самотою, тільки він живий у цьому сліпучо-голубому сяєві. Ніщо мені не допоможе, нічого не відбудеться. В кухні чутно дряпання котячих пазурів. Він спирається долонею на стіл, той відповідає йому таким самим тиском, ні більшим, ні меншим. Речі — це раби. Покірні. Слухняні. Моя рука зробить усе. Від хвилювання і тривоги він позіхає. Більше від хвилювання, ніж від тривоги. Він сам у цьому оточенні. Ніщо не штовхає його до дії, та ніщо й не заважає: потрібно діяти самому. Його вчинок всього лиш відсутність. Ще немає кривавої квітки поміж його ногами; ще немає червоної калюжі на паркеті. Він дивиться на підлогу. Паркет однаковий, гладенький, тут немає місця для червоної плями. Я лежатиму долі, непорушний, із розстебнутими й липкими штаньми; бритва буде на підлозі, червона, щербата, непорушна. Він зачаровано дивиться на бритву, на паркет: от якби він міг досить наочно уявити собі цю червону калюжу й цей опік, так, щоб утілилися вони самі по собі, щоб не треба було робити цей порух. Біль я витерплю. Я хочу його, закликаю його. Та цей порух, оцей порух… Він дивиться на підлогу, далі на лезо. Дарма: повітря м'яке, кімната тоне у м'яких сутінках, бритва м'яко