Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр
— В тебе гаряче, як у пеклі, — сказав він Ральфові.
— Бо під самісіньким дахом.
— Котра ж година?
— Щойно вибило дев'яту.
До початку дня треба згаяти десять годин. Спати він не ляже. Коли після цього вкладаєшся спати, то робиться набагато тяжче. Ральф підняв голову.
— Я хотів спитатися у вас, пане Ляліку… це ви нараяли Боббі повернутися до того аптекаря?
— Нараяв? Та ні ж бо. Просто сказав йому, що він учинив як дурень, покинувши цю роботу.
— А, тоді гаразд. Це не одне й те ж. Сьогодні вранці він сказав мені, що піде просити вибачення і що цього хотіли ви, та по очах видно було, що бреше.
Обоє зневажливо посміхнулися. Даніель хотів одягнути піджак, та все не зважувався.
— Я сказав йому: роби, що хочеш, — нагинаючись, провадив Ральф. — Мені це анідесь. Якщо вже тобі радить пан Лялік… Але тепер зрозуміло, що й до чого.
Він розлютовано смикав за шнурок лівого черевика, зав'язуючи вузол.
— Я нічого йому не казатиму, — обізвався Ральф, — він такий, що не дихне, як не брехне. Та є тут один хлопчина, котрого я таки застукаю колись у темному закутку.
— Аптекар?
— Еге ж. Але не старий. Отой молодий покидьок.
— Учень?
— Еге ж. Він гомик. Це він розповів у аптеці про нас із Боббі. Нехай Боббі не дуже пишається, що повернувся в цю діру. Та не сумнівайтеся, якось увечері я зловлю цього учня, коли він ітиме додому.
Його лице скривилося від лютої посмішки, він упивався своїм гнівом.
— Підвалю до нього, руки в кишенях, вигляд — як у справдешнього зарізяки. «Впізнав мене? Еге? Тоді все гаразд. То що ти там про мене варнякав? Га? Що ти про мене варнякав?» О, покидьок не на жарт перепудиться! «Нічого я не казав! Нічого не казав!» «А, ти нічого не казав?» І під дихало — гуп, збиваю його з ніг, плигаю на нього і мордякою його об хідник, об хідник!
Даніель дивився на нього з іронічною роздратованістю й думав: «Усі вони однакові». Всі. Крім Боббі, котрий завжди був бабою. Після цього діла вони завжди полюбляють розбалакувати, що натовчуть комусь пику. Ральф пожвавішав, очі горіли як у вовка, вуха пашіли; в нього була потреба у метких, різких рухах. Даніель не зміг погамувати в собі бажання принизити його ще дужче.
— Ну, а якщо він тебе відлупцює?
— Він? — люто посміхнувся Ральф. — Нехай тільки спробує! Он спитайте в того паруб'яги з «Орієнталя»: той уже отримав добру науку. Паруб'язі тридцять років, отакенні ручиська. Він нахвалявся, що викине мене за шкірку.
Даніель зухвало посміхнувся.
— І ти, певна ж річ, відлупцював його, як гамана.
— О, підіть та запитайте! — ображено відказав Ральф. — Нас бачило, мабуть, душ із десять. «Давай-но вийдемо», сказав я йому. Там був Боббі й ще один чолов'яга, височенний такий, я бачив його колись із вами, Корбен, із бойні він. От цей паруб'яга виходить. «Ти що, — каже, — хочеш дати мені чосу, мені, сімейному чоловікові?» А я йому як затоплю! Зразу прямісінько в око, а потім ліктем. Отак! У мармизу! — Ральф зірвався на ноги, показуючи, як розгорталася бійка. Він крутився як веретено, вигинаючи свої зграбні міцні сідниці, обтягнуті голубими штаньми. Даніель відчув, що його охоплює лють, йому захотілося вдарити Ральфа. — Кров цебеніла з нього, як із кабана! — провадив Ральф. — Гуп! А потім за ноги та брязь об землю! Він так і заорав носом, цей сімейний чоловік!
Ральф замовк, грізний і набундючений, в ореолі своєї доблесті. Він скидався на якусь хижу комаху. «Їй-богу, я уб'ю його», подумав Даніель. Йому не дуже вірилося в усі ці балачки, та все-таки його принижувало, що Ральф повалив додолу тридцятирічного чоловіка. Він зареготався.
— Вдаєш із себе вояку, — насилу вимовив він, — та колись таки дістанеш своє.
Ральф теж зареготався, й вони підступилися одне до одного.
— Вояку я не вдаю, — відказав він, — та здорованів не боюся.
— То ти нікого не боїшся? — поспитав Даніель. — Еге? Зовсім нікого?
Ральф був червоний мов рак.
— Здоровані не такі вже й дужі! — відказав він.
— А ти? Ану покажи, який ти дужий, — штовхаючи його, запропонував Даніель.
Ральф на хвилю завмер із роззявленим ротом, потім очі його зблиснули.
— З вами я поміряюся силою. Просто так, звичайно, — хрипко сказав він. — Та вам не здолати мене.
Даніель ухопив його за пояс.
— А ось зараз побачимо, дитинко.
Ральф був гнучкий і міцний: під пальцями Даніеля перекочувалися молоді м'язи. Боролися вони мовчки, і Даніель почав тяжко дихати, йому невиразно здавалося, ніби він гладкий і вусатий. Ральфові вдалося його підняти, та Даніель пхнув його обома руками в обличчя, і Ральф його випустив. Вони знову стояли один напроти одного, посміхаючись і скипаючи від ненависти.
— А, так ви хочете битися? — якимсь чудернацьким голосом промовив Ральф. — Битися хочете, еге?
Зненацька він, нагнувши голову, кинувся на Даніеля. Даніель ухилився від удару і вхопив Ральфа за потилицю. Він уже захекався, а в Ральфа не видно було і сліду втоми. Вони знову зчепилися і закружляли посеред кімнати. Даніель відчув у роті гострий і гіркий присмак. «Треба кінчати з цим, а то він здолає мене». Він щосили пхнув Ральфа, але той утримався на ногах. Даніеля охопила шалена лють, він подумав: «Та я ж кумедний». Він хутко нагнувся, вхопив Ральфа за поперек, підняв його, жбурнув на ліжко і тут-таки упав на нього. Ральф відбивався і пробував навіть дряпатися, та Даніель ухопив його за зап'ястя і притиснув до подушки. Вони довгенько залишалися в цій позиції: Даніель ухоркався і не міг підвестись. Ральф був прикутий до ліжка, безсилий і розчавлений тягарем дорослого дядька, сімейного чоловіка. Даніель з утіхою дивився на нього: в очах Ральфа скипала ненависть, він був прегарний.
— І хто кого здолав? — захекано поспитав Даніель. — Хто ж кого здолав, синку?
Ральф відразу ж посміхнувся і насилу вимовив:
— Та ви ж силань, пане Ляліку.
Даніель відпустив його і звівся на ноги. Він засапався і відчував приниження. Серце гамселило, як навіжене.
— Колись був я силанем, — сказав він. — А тепер он захекався.
Ральф підвівся і поправив поправив комірець сорочки, подих його був нормальний. Він спробував було
