Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

— От же чудернацький цей чай, — сказала Івіш, ставляючи чашку на столі.

Матьє здригнувся: хтось подзвонив у двері. Він нічого не сказав: сподівався, що Івіш не почула.

— Послухайте! Хтось наче подзвонив? — запитала вона.

Матьє притулив пальця до вуст.

— Ми ж домовилися, що не відчинимо, — прошепотів він.

— Та ні ж бо! Ні! — голосно сказала Івіш. — А, може, це щось важливе, відчиняйте хутчій.

Матьє подався до дверей. Він думав: «Вона боїться бути у змові зі мною». Він відчинив двері, коли Сара вже хотіла було подзвонити вдруге.

— Добрий вечір, — ледве зводячи подих, сказала вона. — Гарно ви змусили мене побігати. Маленький міністр передав, що ви телефонували, і я побігла, навіть капелюшка не встига надіти.

Матьє з жахом дивився на неї: у своєму тісному темно-зеленому костюмі, з усмішкою, котра виказувала всі її гнилі зуби, з розкуйовдженими кісьми і виразом нездорової доброти на обличчі вона просто-таки випромінювала нещастя.

— Добрий вечір, — хутко відказав він, — знаєте, в мене тут…

Сара дружньо відштовхнула його і зиркнула через його плече.

— Хто це тут? — з жадібним інтересом поспиталася вона. — А, Івіш Серґіна. Як ся маєте?

Івіш звелася і зробила щось на кшталт реверансу. В неї був розчарований вигляд. Втім, у Сари теж. Івіш була єдина, кого Сара просто терпіти не могла.

— Яка ж ви худесенька, — сказала Сара. — Їй-богу, ви мало їсте, а це нерозумно.

Матьє сів напроти Сари і пильно глянув їй у вічі. Сара зареготалася.

— Ось Матьє докірливо дивиться на мене, — весело сказала вона. — Не хоче, щоб я розбалакувала про режим харчування.

Вона обернулася до Матьє.

— Запізно я повернулася, — сказала вона. — Вальдмана неможливо було знайти. Він усього лиш двадцять днів у Парижі, а вже вліз у цілу купу темних справ. Я зловила його тільки десь о шостій.

— Ви дуже люб'язні, Саро, дякую, — пробурмотів Матьє.

І хутко додав:

— Гаразд, побалакаємо про це згодом. Випийте чашку чаю.

— Ні, ні! Я навіть не присяду, — відказала вона, — треба бігти до іспанської книгарні, вони терміново хочуть бачити мене: до Парижа приїхав один Ґомесів приятель.

— Хто саме? — поспитався Матьє, щоб виграти час.

— Ще не знаю. Мені так і сказали: один Ґомесів приятель. Він приїхав із Мадрида.

Сара з ніжністю глянула на Матьє. Її очі немов би аж затуманилися від доброти.

— Сердешний мій Матьє, в мене для вас кепські новини: він відмовився.

— Гм!

У Матьє ще вистачило сили сказати:

— Ви, напевно ж, хочете побалакати зі мною наодинці?

Він кілька разів значуще насупив брови. Та Сара не дивилася на нього.

— О, навіть не варто… — сумовито сказала вона. — Мені майже нема чого вам сказати.

І таємниче додала:

— Я наполягала, як тільки могла. Все намарне. Зацікавлена особа повинна з'явитися до нього завтра уранці з грішми.

— Що ж, тим гірше! Не будемо більше про це, — хутко сказав Матьє.

Він наголосив на останніх словах, та Сара прагнула виправдатися; вона сказала:

— Я зробила все, що можна було, знаєте, навіть благала його. Він запитав: «Це жидівка?» Я сказала, що ні. Тоді він сказав: «Я не даю кредитів. Якщо вона хоче, щоб я позбавив її халепи, то нехай платить. Якщо ж ні, то в Парижі скільки завгодно клінік».

Матьє почув, як позаду рипнув диван. Сара казала далі:

— Він сказав: «Я більше нічого не робитиму для них у кредит, вони доста заставили нас страждати». І, знаєте, це таки правда, я майже розумію його. Він розповідав мені про віденських жидів, про концентраційні табори. Мені не хотілося цьому вірити… — Голос її затнувся. — Їх катували…

Сара замовкла, запала гнітюча тиша. Хитаючи головою, вона знову обізвалася:

— Що ж ви робитимете?

— Хтозна.

— Ви не думаєте про…

— Авжеж, — сумовито сказав Матьє. — Гадаю, так воно і скінчиться.

— Любий мій Матьє! — схвильовано вигукнула Сара.

Він суворо зиркнув на неї, й вона збентежено замовкла; він побачив, як у її очах з'явився проблиск розуміння.

— Гаразд, — за хвилю сказала вона, — побіжу. Обов'язково зателефонуйте мені завтра вранці, я хочу знати, що ви вирішили.

— Домовилися, — сказав Матьє, — бувайте, Саро.

— До побачення, крихітко Івіш! — вже на порозі гукнула Сара.

— До побачення, пані, — відказала Івіш.

Коли Сара пішла, Матьє почав знову ходити по кімнаті. Йому було зимно.

— Ця жінка, — засміявся він, — справжнісінький буревій. Вона вдирається наче вихор, все валяє додолу і відразу ж зникає.

Івіш і слова не сказала. Матьє знав, що вона не відповість. Він сів біля неї і, дивлячись убік, сказав:

— Івіш, я беру шлюб із Марсель.

У відповідь знову було мовчання. Матьє глянув на важкі зелені штори, що висіли на вікнах. Його охопила страшенна втома.

Понуривши голову, він пояснив:

— Позавчора вона звістила мені, що зайшла у тяж.

Кожне слово було для нього, мов камінь: він не зважувався обернутися до Івіш, та знав, що вона дивиться на нього.

— Не розумію, навіщо ви розповідаєте мені про це, — крижаним голосом озвалася вона. — Це ваші проблеми.

Матьє стенув плечима.

— Ви ж знаєте, що вона була…

— …вашою коханкою? — з погордою запитала Івіш. — Знаєте, я не дуже цікавлюся такими речами.

Вона завагалася, потім неуважно мовила:

— Не розумію, чому в вас такий засмучений вигляд. Якщо ви одружуєтеся з нею, то, певна ж річ, зі своєї власної волі. Якщо ж ні, то, судячи з вашої балачки, засобів не бракує…

— У мене немає грошей, — сказав Матьє. — Я скрізь шукав…

— То ви для цього попросили Бориса позичити в Лоли п'ять тисяч франків?

— А, то ви знаєте? Я не… а втім, для цього.

— Як це мерзенно! — глухо сказала Івіш.

— Авжеж.

— Утім, це мене не стосується, — сказала вона. — Ви самі знаєте, що робите.

Вона допила чай і запитала:

— Котра година?

— За чверть дев'ята.

— Вже смеркло?

Матьє підійшов до вікна і відхилив штору. Тьмава днина ще цідилася крізь жалюзі.

— Не зовсім.

— Ну, що ж, тим гірше, — підводячись, мовила Івіш, — все-таки мені пора. Ще ж ті валізи пакувати, — простогнала вона.

— Що ж, до побачення, — сказав Матьє.

Йому не хотілося затримувати її.

— До побачення.

— То я побачу вас у жовтні?

Ці слова вирвалися в нього мимоволі. Івіш аж підскочила.

— У жовтні! — пронизуючи його поглядом, вигукнула вона. — У жовтні! О ні!

Вона зареготалася.

— Даруйте, — сказала вона, — у вас такий чудернацький вигляд. У мене й на думці не було брати у вас гроші: у вас і так їх замало, щоб утримувати сім'ю.

— Івіш! —