Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

— Мені здається, що так. Вони нездатні приносити щастя іншим, але й кидати нездатні теж, для них це ще важче.

— Авжеж, — сказала Лола. — Авжеж. Ну що ж, прощавайте.

— Прощавайте, Лоло. Вам… вам нічого не треба?

— Ні.

Вона вийшла. Вони чули, як за нею зачинилися двері.

— Хто ця літня дама? — запитав Даніель.

— Лола, подруга Бориса Серґіна. Вона трохи несповна розуму.

— Видно по ній, — сказав Даніель.

Матьє почував себе незатишно, залишившись із ним віч-на-віч; йому здавалося, що раптом він знову опинився перед своєю виною. Вона була тут, жива, вона жила в глибині Данієлевих очей, і бозна якої форми прибрала вона в його примхливій і чудернацькій свідомості. Даніель був схильний скористатися з ситуації, що склалася. Сьогодні він був церемонний, зухвалий і понурий, як у найгірші свої дні. Матьє посуворішав і глянув на нього; Даніель був блідий, мов стіна.

— В тебе кепський вигляд, — сказав Даніель з недоброю посмішкою.

— Про тебе можна сказати те ж саме, — відказав Матьє. — Гарно ж ми влипли.

Даніель стенув плечима.

— Тебе прислала Марсель? — запитав Матьє.

— Так.

— Це вона повернула гроші?

— Вони їй не потрібні, — ухильно відказав Даніель.

— Не потрібні?

— Ні.

— Скажи, принаймні, чи є в неї засіб…

— Про це вже мови немає, мій любий, — сказав Даніель. — Це діло минуле.

Він підняв ліву брову й іронічно, немов через уявний монокль, дивився на Матьє. «Якщо він хоче приголомшити мене, — подумав Матьє, — то йому не завадило б пильнувати за своїми руками, а то вони в нього тремтять».

Даніель недбало сказав:

— Я одружуюся з нею. Ми залишимо дитину.

Матьє взяв цигарку і запалив. Голова його дудоніла, неначе дзвін. Він спокійно запитав:

— То ти її кохаєш?

— А чом би й ні?

Йдеться про Марсель, подумав Матьє. Про Марсель! Йому не вдавалося повністю переконати себе в цім.

— Даніелю, — сказав він, — я не вірю тобі.

— Зачекай трохи, то й повіриш.

— Ні, я хотів сказати, що ти не змусиш мене повірити в те, що ти її кохаєш, тож, виходить, за цим стоїть щось інше.

У Даніеля був стомлений вигляд, він умостився на краю письмового столу, одну ногу поставив долі, а другою недбало погойдував. «Та він бавиться», розлючено подумав Матьє.

— Ти страшенно здивуєшся, дізнавшись, що за цим стоїть, — сказав Даніель.

Матьє подумав: «Хай йому дідько! Вона була його коханкою».

— Якщо ти не повинен нічого мені казати, то мовчи, — сухо сказав він.

Даніель якусь мить дивився на нього, наче йому залюбки було інтриґувати його, а потім зненацька підвівся і провів долонею по чолі.

— Кепсько якось воно починається, — сказав він.

Він зачудовано розглядав Матьє.

— Власне, я не те хотів сказати. Послухай, Матьє, я…

Він роблено засміявся.

— Ти повинен серйозно поставитися до того, що я скажу.

— Гаразд. Кажи або ж не кажи, — відказав Матьє.

— Так от, я…

Він затнувся, і Матьє нетерпляче закінчив за нього:

— Ти коханець Марсель. Ти це хотів сказати?

Даніель витріщив очі й засвистів. Матьє відчув, що червоніє.

— Непоганий хід! — захоплено сказав Даніель. — Тобі ж тільки цього й треба, еге? Ні, любий мій, у тебе не буде навіть такого виправдання.

— Ну, то кажи, кажи, — принижено буркнув Матьє.

— Зачекай, — сказав Даніель. — У тебе є щось випити? Віскі, наприклад?

— Ні, — сказав Матьє, — та в мене є білий ром. Незлецька ідея, — докинув він, — зараз хильнемо по шклянці.

Він подався на кухню і відчинив буфет. «Ото вже мерзотником я себе показав», подумалося йому. Він повернувся до кабінету з двома келихами і пляшкою рому. Даніель узяв пляшку і по вінця поналивав келихи.

— Це з «Рому Мартініки»? — запитав він.

— Еге ж.

— Ти ще заглядаєш туди?

— Інколи, — відказав Матьє. — За твоє здоров'я.

Даніель допитливо дивився на нього, неначе Матьє щось приховував.

— За моє кохання! — сказав він, піднімаючи свого келиха.

— Та ти впився, — обурено сказав Матьє.

— Справді, трохи я хильнув, — сказав Даніель. — Та заспокойся. Я був тверезий, коли прийшов до Марсель. Це вже потім…

— Ти прийшов од неї?

— Так. Але по дорозі на хвилю зазирнув у «Фальстаф».

— Ти… ти, мабуть, прийшов до неї відразу ж після того, як я пішов звідти?

— Я чекав, поки ти підеш, — посміхаючись, відказав Даніель. — Побачив, як ти звернув за ріг, і піднявся до неї.

Матьє не зміг утриматися від невдоволеного поруху.

— Ти пантрував за мною? — спитався він. — Що ж, тим ліпше, принаймні Марсель не залишилася сама. То що ж ти хотів мені сказать?

— Та нічогісінько, старий, — з раптовою сердечністю сказав Даніель. — Просто хотів повідомити тобі про своє одруження.

— І це все?

— Все… так, це все.

— Ну, як хочеш, — холодно сказав Матьє.

Вони трохи помовчали, далі Матьє запитав:

— Як… як там вона?

— А ти хотів би почути від мене, що вона у захваті? — іронічно запитав Даніель. — Пощади мою скромність.

— Прошу тебе, — сухо сказав Матьє. — Згода, я не маю права запитувати… Але ж ти прийшов сюди…

— Що ж, — сказав Даніель, — я гадав, що її важче буде переконати — проте вона вхопилася за мою пропозицію, як інфляція за світову економіку.

Матьє побачив у його очах відблиск образи; він хутко сказав, щоб виправдати Марсель:

— Вона вхопилася за тебе, мов потопаючий за соломинку…

Даніель стенув плечима і почав походжати туди-сюди. Матьє не зважувався глянути на нього: Даніель стримувався, він говорив тихо, та вигляд у нього був несамовитий. Матьє схрестив руки і втупився у носаки своїх черевиків. Через силу, мов для самого себе він сказав:

— Значить, вона хотіла дитину? Я не зрозумів цього. Якби вона мені сказала…

Даніель промовчав. Матьє провадив далі:

— Виходить, дитина. Гаразд. Вона прийде на світ. Я… я хотів її знищити. Гадаю, краще буде, якщо вона народиться.

Даніель не відповів.

— Звичайно ж, я ніколи її не побачу? — запитав Матьє.

Навряд чи це було запитання; не чекаючи на відповідь, він додав:

— Ну от. Гадаю, я повинен бути задоволений. У певному розумінні, ти її рятуєш… та я ніяк не можу втямити, навіщо ти це зробив?

— Звичайно, не з філантропії, якщо ти це маєш на увазі, — сухо відказав Даніель. — Але й гидота ж твій ром, — додав він. — І все-таки налий мені ще.

Матьє налляв йому і собі, й вони випили.

— Ну, — сказав Даніель, — і що ж ти збираєшся робити?

— Нічого. Більш нічого.

— А це дівча, Серґіна?

— Ні.

— Ось ти й вільний.

— Овва!

— Що ж, бувай, — підводячись, сказав Даніель. — Я прийшов оддати гроші й трохи заспокоїти тебе: Марсель немає чого