Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр
Матьє хотів було взяти її за плечі, та вона відскочила назад і спробувала відкрити сумочку; Матьє видер її і жбурнув на диван.
— Тварюка! — вигукнула Лола.
— Там сірчана кислота чи револьвер? — посміхаючись, запитав Матьє.
Лола затремтіла всеньким тілом. «Готово, — подумав Матьє, — нервовий напад». Здавалося, він бачить безглуздий зловісний сон. Та її треба було переконати. Лола перестала тремтіти. Вона забилася в куток біля вікна і наглядала за ним очима, що так і горіли від безсилої ненависти. Матьє одвернувся: він не боявся її ненависти, та на цьому обличчі був такий розпач і страждання, що цього несила було терпіти.
— Сьогодні вранці я був у вашій кімнаті, — наполегливо сказав він. — Ключ я взяв у вашій сумочці. Коли ви прокинулись, я саме збирався відімкнути скриньку. В мене не було часу покласти ключ на своє місце, й мені спало на думку, що увечері треба ще раз прийти до вашої кімнати.
— Не треба, — сухо відказала Лола, — я бачила, як ви зайшли сьогодні вранці. Коли я з вами заговорила, то ви навіть до ліжка ще не дійшли.
— Я вже заходив один раз і знову повернувся.
Лола посміхнулася, і він неохоче докинув:
— Через листи.
Вона мовби й не чула його: марно було казати їй про листи, вона хотіла думати тільки про гроші, їй треба було про це думати, щоб розпалити в собі лють, її останнє прихистя. Нарешті вона сухо зареготалася і сказала:
— Річ у тому, що вчора ввечері Борис попросив у мене п'ять тисяч франків, розумієте? Саме через це ми й погиркалися.
Матьє відчув своє безсилля: було цілком очевидно, що винуватим тут має бути Борис. «Я повинен був подумати про це», засмучено сказав він сам собі.
— Тож не тратьте сили, — недобре посміхнувшись, мовила вона. — Я дам йому чосу! Якщо вам поталанить забити баки судді, то я розправлюся з ним по-іншому та й годі.
Матьє глянув на сумочку, що лежала на дивані. Лола теж глянула на неї.
— Він просив гроші для мене, — сказав він.
— Авжеж. А книгу пополудні він теж поцупив для вас? Він вихвалявся цим, коли ми танцювали.
Вона вмить затнулася і раптом додала із погрозливим спокоєм:
— А втім, нехай! То це ви мене обікрали?
— Атож.
— Гаразд, поверніть мені гроші.
Матьє спантелично мовчав. Лола додала з переможною іронією:
— Зараз же віддайте їх мені, і я заберу заяву.
Матьє не відповів. Лола сказала:
— Досить. Мені все зрозуміло.
Вона взяла сумочку, й він і пальцем не поворухнув, аби завадити їй.
— Втім, якби вони в мене були, то це теж нічого не означало б, — через силу обізвався він. — Борис міг їх мені передати.
— Я не питаю у вас про це. Я тільки прошу вас віддати їх.
— У мене їх немає.
— Без жартів? О десятій ви обікрали мене, а опівночі у вас уже нічого немає? Вітаю вас.
— Я віддав гроші.
— Кому?
— Не скажу.
Він хутко додав:
— Але не Борисові.
Лола посміхнулася замість відповіді; вона попрямувала до дверей, і він її не зупинив. Він подумав: «Її комісаріят на вулиці Мартір. Я піду туди і все поясню». Та коли він побачив зі спини цю високу чорну постать, що простувала зі сліпою неминучістю катастрофи, то його охопив страх, він подумав про сумочку і зробив останню спробу:
— Гаразд, я скажу: для панни Дюффе, моєї подруги.
Лола відчинила двері і вийшла. Він почув, як вона закричала у передпокої, і серце його аж підскочило в грудях. Лола знову з'явилася в кабінеті, вигляд у неї був, як у божевільної.
— Там хтось є, — сказала вона.
Матьє подумав: «Це Борис».
Та це був Даніель. Він увійшов шляхетною ходою і вклонився Лолі.
— Ось ваші п'ять тисяч франків, пані, — простягаючи їй конверт, сказав він. — Можете переконатися, що це справді ваші гроші.
Матьє одночасно подумав: «Його прислала Марсель» і «Він підслуховував під дверима». Даніель із задоволенням підслуховував, щоб підготувати свою появу.
Матьє запитав:
— А вона…
Даніель жестом заспокоїв його.
— Все гаразд, — сказав він.
Лола дивилася на конверт недовірливо й похмуро, ніби селючка.
— Тут п'ять тисяч франків? — запитала вона.
— Атож.
— А звідки мені знати, що це мої гроші?
— Ви не записали номери банкнот? — запитав Даніель.
— Цього тільки бракувало!
— Ох, пані, — докірливо сказав Даніель, — завжди треба записувати номери!
Матьє раптом осяяло: він згадав їдкий запах «Шипру» і затхлости, котрими тхнуло зі скриньки.
— Понюхайте їх, — сказав він.
Якусь мить Лола вагалася, потім хутко вхопила конверт, роздерла його і притулила банкноти до носа. Матьє боявся, що Даніель зарегочеться. Та той був поважний, мов папа римський, він дивився на Лолу з розумінням.
— І що ж? Ви змусили Бориса віддати їх? — запитала вона.
— Не знаю я особи на ймення Борис, — сказав Даніель. — Подруга Матьє доручила мені віднести йому ці гроші. Я притьмом побіг сюди і, прошу вибачення, пані, випадково почув кінець вашої розмови.
Лола стояла непорушно, руки її звисли уздовж тіла, лівою вона стискала сумочку, права стискала банкноти; вигляд у неї був схвильований і приголомшений.
— Але навіщо ви це зробили? — гостро запитала вона. — Що для вас означають ці п'ять тисяч франків?
Матьє сумовито посміхнувся.
— Та чимало.
І м'яко докинув:
— Тепер треба подумати над тим, щоб забрати вашу заяву, Лоло. Або ж, якщо хочете, заявіть на мене.
Лола одвернула голову і хутко сказала:
— Я ще не подала заяву.
Вона стояла посеред кімнати із зосередженим виглядом. Потім сказала:
— Там були ще листи.
— В мене їх більш нема. Я взяв їх сьогодні вранці для нього, коли він вирішив, що ви померли. Тоді мені й спало на думку повернутися і взяти гроші.
Лола дивилася на Матьє без ненависти, з величезним подивом і якимсь зацікавленням.
— Ви поцупили в мене п'ять тисяч франків! — сказала вона. — Це… сміх та й годі.
Та враз її очі погасли, обличчя посуворішало. В неї був стражденний вигляд.
— Піду я, — сказала вона.
Вони мовчки дали їй пройти. На порозі вона обернулася.
— Якщо він нічого не вкоїв, то чому ж не приходить?
— Хтозна.
Лола коротко схлипнула і притулилася до одвірка. Матьє ступнув до неї, та вона опанувала себе.
— Гадаєте, він
