Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Леонід вихопив бірдекель з-під свого пивного кухля та нашкрябав три рядки на звороті.

— Пропоную Мішелю зайняти моє місце. Він зробить три записаних мною ходи. Вас таке влаштує, мосьє Лоньон?

— Домовились.

Він підвівся та простягнув мені картонку. Тепер я сів навпроти Томаша.

— Давай, — мовив Томаш.

Я виконав Леонідові інструкції. Томаш відповів. Я й далі виконував написане, узяв його туру — на обличчі Томаша читалася тривога. Він поклав підборіддя на кулаки та замислився так надовго, що дістав зауваження від Грегоріоса:

— Хочеш, щоб ми тут усі поснули, чи як?

Він був заблокований. Узяти мого коня не міг. Його стримував власний слон. Зробив хід пішаком. Я пішов ферзем, як і передбачив Леонід.

— Шах і мат!

Група почала перешіптуватись. Усі вітали Леоніда, а він удавав байдужість.

— Дякую, друзі. Це було неважко. Та ви й самі мали це зрозуміти.

Він узяв гроші й перегорнув кожну купюру із підкресленим задоволенням.

— Радий, що ви прийшли, мосьє Лоньон. Завжди приємно сидіти навпроти сильного гравця. Вам варто приходити частіше.

— Визнаю, це дійсно чудова гра, — процідив крізь зуби поліціянт.

— Ви винні мені сто франків. Не забудьте їх принести. Якщо мене не буде, можете залишити Жакі. А зараз вип’ємо за ваше здоров’я. Нікуди не йдіть. Пляшечку шампанського за рахунок префектури.

— У нас є «Кристал» Рьодерера, якщо хочеш. Ексклюзивний купаж, — сказав Жакі.

— Ну як ексклюзивний — неси дві. Щоб двічі не бігати. І ніяких картонних стаканчиків!

Жакі зник. Я провів його поглядом. І біля дверей осторонь помітив чоловіка. Він посміхнувся і злегка помахав рукою. Коли Жакі приніс шампанське, він відійшов убік. Леонід налив усім, навіть Лоньону, але не йому.

Вони виголошували тости, зичили одне одному здоров’я, пили до дна, освіжали келихи, а його ігнорували. Ніхто його наче й не бачив. Я почаркувався з Ігорем та Імре. Обернувся. Дві секунди — і він щез. Леонід поплескав мене по плечі.

— Я хочу щось тобі подарувати, Мішелю. Чого б тобі хотілося? Користайся нагодою: завдяки нашому другові Лоньону я при грошах. Поквапся.

— Розіграємо якось партію?

— Ти багато просиш.

— Тобі це нічого не коштуватиме.

— Партія з поганим гравцем — справжня кара. Давай сідай, хоч раз зіграй добре.

— Не сьогодні. У мене паморочиться в голові. Мушу йти додому. Зіграємо іншим разом.

Я вийшов із «Бальто», облишив їхню приправлену алкоголем вечірку на честь Лоньона. На вулиці заходився шукати того чоловіка. Його ніде не було. Помітив його вже на перехресті Пор-Рояль, на лавочці. І підійшов.

— Це ви зчинили паніку в ательє? — поцікавився чоловік.

— Чому він сказав, що вас там немає?

— Тому що я не повинен там бути. Я підробляю там час від часу. Роблю йому послугу. Це неофіційно. Учора ви страх як нажахали патрона. Не чиніть так більше. Мені потрібна ця робота.

— Ви нелегал, правильно?

— Від вас нічого не приховати.

Він знизав плечима. Здавалося, він посміхається, мружачи розкосі, як у кішки, очі.

— Можете присісти, як бажаєте.

Я сів поруч на лавочці. Він витяг пачку «Голуаза» та запропонував мені одну.

— Я не курю, дякую. Ви… іноземець?

Він кивнув.

— І не скажеш. У вас немає акценту.

— Я навчився мови ще молодим. У француза. Якщо поруч лягавий, я розмовляю з воґезьким акцентом.

— У вас немає документів.

— Я завалений документами. Але ж то не те.

— Вам не надали політичного притулку?

— Я склав досьє. Ще давно. Вони його загубили. Я це облишив.

— Як вас звуть?

Він неквапно викурив цигарку аж до фільтру, кинув недопалок на землю та розчавив.

— Мене звуть Саша, — сказав він відсутнім тоном, утупившись у власне запилене взуття.

— Чому вони вас не приймають?

— Я вже вам сказав: я не знаю. Я не вчинив нічого злого. Чи протизаконного. То хіба в них питайте.

— Я вкотре запитував Ігоря. Він мені не відповів.

— Вони так і не зрозуміли, що ми тут вільні люди у вільній країні. Кожен має право робити те, що йому подобається, і ходити туди, куди хочеться. Давайте свою плівку, я її проявлю. Безкоштовно. Фото принесу згодом. Я знаю, де вас знайти. Медічі, припускаю?

Я віддав йому плівку. Він узяв її, скорчивши гримасу.

— Що у вас?

— «Брауні Кодак».

— Не ідеал.

— Це для сімейних портретів.

— Нічого не гарантую.

Він підвів підборіддя. Я простежив за його поглядом. По той бік авеню, жестикулюючи, йшов Лоньон у компанії переполоханого Томаша Заґеловскі.

— Напевне, він розлючений, бо втратив стільки грошей, — сказав я Саші. — Томашу, мабуть, незручно бути причиною програшу.

— Тим гірше для них. Коли не вмієш грати в шахи — іди вчися.

— Це було неочікувано. Ніхто не вірив, що Леонід викрутиться. Достеменний чемпіон.

— Тартаковер проти Бернштейна, паризький турнір 1937 року. Леонід знає ці традиційні змагання.

— Ви також.

— У нього вибіркова пам’ять тих, хто вижив. Ми забуваємо те, що стає нам на заваді чи перестає цікавити. Ми тримаємо при собі лише важливі речі, у протилежному випадку — жодного шансу вижити.

Вони перетнули вулицю, Лоньон досі репетував, а Томаш вибачався. І зникли десь на бульварі Сен-Мішель.

— Як дивно, у цього типа такі великі вуха, — зауважив Саша. — Це знак, еге ж?

Він запалив цигарку та забавлявся, пускаючи кільця.

4

Я повернувся з ліцею та застав у вітальні дідуся Енцо, що сидів у кріслі з валізою по кожну руку та ще й сумкою, перев’язаною мотузком. Марія подала йому каву з молоком і пригостила домашнім пісочним печивом. Він чекав нас, покурюючи люльку. Про приїзд не попередив. Ми були здивовані його бачити. Він приїхав до Парижа на три-чотири дні — цього достатньо, щоб уладнати певні справи. Тато наполіг, щоб він поселився в нас. Мама була проти. Ми чули, як вони сваряться на кухні, але слів не розібрали. Врешті вона погодилася. Вони запропонували йому Франкову кімнату.

За вечерею він назвав нам причину свого приїзду до Парижа. Ми були ошелешені. Він вирішив покинути Францію та повернутися до Італії. Через бабусину хворобу план, який він виношував уже досить довго, довелося відтермінувати. Його батько був уродженець Фонтанеллато, села в околицях Парми. Він без проблем знайшов родину, що залишилася на батьківщині, коли його батько з двома молодшими братами емігрував на заробітки до Франції. Його кузен, син старшого Маріні, успадкував сімейну ферму. От з ним він і зв’язався. Рікардо Маріні запросив його до себе, власна кімната й уся родина вже на нього чекають.

— Ти що, хворий? Головою вдарився! — вигукнув тато.

— Полю, тут немає нічого дивного.

— Ти завжди