Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Мені бракує Італії.
— Якби ти побував там бодай раз, скажімо у відпустці, я б іще зрозумів. Але там ноги твоєї не було. І тут раптом ти відчув поклик батьківщини, так?
— Ми обговорювали це з твоєю матір’ю. Вона хотіла відвідати Венецію та Рим. Але ми не могли. Я став учити італійську і вже трохи розмовляю, щоправда, практики бракує.
— І як мені з тобою бути, коли ти житимеш там? Можеш пояснити?
— Ти про що?
— Як я дбатиму про тебе?
— Та ми з твоєю мамою і в Лансі тебе не часто бачили.
— Ти вже у віці, коли тобі може знадобитися допомога.
— На тебе я не розраховую. На твого брата так само. У вас власне життя. Захочеш мене побачити — я ж не до Австралії перебираюся.
— Що робить кузен?
— Він на пенсії. Ферма тепер на дітях. Вони вирощують помідори. Та свиней.
— Тобто пармський прошуто? — поцікавилась Жульєтт.
Дідусь Енцо облаштувався в кімнаті Франка. Не поставивши жодного запитання про Франка.
Коли він прокинувся наступного ранку, я вже сів снідати, а тато збирався йти.
Дідусь приєднався до нас на кухні.
— Так рано йдеш на роботу…
— Треба за неї триматися.
— Я сьогодні побачусь із твоїм братом.
— От і добре.
— Ти помиляєшся у своєму ставленні до нього. Він зазнав багато горя. Треба зрозуміти його становище.
— У мене також проблеми, тату.
— Я можу чимось зарадити, Полю?
— Якби було якесь рішення, я би й сам знав.
— Нам треба поговорити до мого від’їзду. Віч-на-віч.
— Якщо ти поїдеш, ми більше не поговоримо.
— Я на пенсії сім років, до Парижа приїжджав раз на місяць. З твоєю матір’ю — вона навідувала твого брата. З усієї родини я бачився лише з Мішелем. Ми ходили до Лувру. А в тебе ніколи не було часу.
— Я працюю, тату. На моїх плечах підприємство. До того ж мені нудно в музеях.
— Я тебе ні в чому не звинувачую. Лише хочу скористатися часом, що мені відведений. Подивлюся Італію.
— Навіщо?
— А чим ти пропонуєш мені зайнятись? Гуляти парком, дивитися телевізор, грати в петанк? Життя тут сіре. Мені бракує світла. Сьогодні я хочу на власні очі побачити те, чим захоплювався в книжках. Пенсія дає мені нагоду жити у власне задоволення. Нікуди не квапитися. Мені пощастило зі здоров’ям. Кузен Рікардо — добрий чоловік. Ферма у Фонтанеллато велика. Ти зможеш приїхати, коли схочеш. Та хоч би у відпустку.
— Не виключено, що й раніше.
Тато пішов.
— У нього до біса багато роботи, — сказав я наче у виправдання. — Я приготую тобі сніданок.
— Маєш вільний час?
— Після полудня в мене не буде уроків. Як хочеш, можемо відвідати Лувр.
— Перед від’їздом я б хотів востаннє дещо подивитися.
На фасаді будинку номер 4 по вулиці Марі-Роз, неподалік Орлеанських воріт, я помітив мармурову дощечку: «Тут жив Володимир Ілліч Ульянов, знаний як Ленін, з липня 1909 по червень 1912 року». Ми увійшли до буржуазної будівлі, просякнутої запахом мастики. Він ішов попереду. Минули два поверхи. Він задзвонив у двері. Було чутно, як совається засув та їздить ланцюжок. Відчинив досить огрядний літній чоловік.
— Добрий день, товаришу, — сказав він, потискаючи дідову руку. — Не галасуйте. Сусіди не люблять відвідувачів.
Він обережно зачинив двері, сів на стілець край вікна та став далі читати книжку, наче нас і не було. Квартира була похмура і старомодна. Я сподівався, дідусь проведе мені екскурсію. Він непорушно мовчки дивився на прикріплені до золотавого дзеркала старі фотокартки й пожовклі папери, ніби намагався їх розшифрувати. У коридорі висів запилений червоний стяг і стояли дві вітрини, заповнені різними предметами, освітлені до того тьмяною лампочкою, що не було видно практично нічого. Коридор вів до кімнати Леніна, обклеєної квітчастими шпалерами, подертими та скоцюбленими. На ліжку шахова дошка. Зверху обрамлене фото Карла Маркса. На дерев’яному столі пенал, аркуші паперу, конверти на його ім’я та гасова лампа. Бібліотека наповнена старими виданнями. Я підійшов подивитися, що він читав. Книжки виявилися муляжами, всередині — чисті сторінки. В аскетичній кімнаті Крупської, дружини Леніна, односпальне ліжко та застояний запах. Стіни обклеєні фотографіями та факсиміле листів. У темному алькові — два дитячих ліжка. На кухні вікнами надвір я побачив плиту і чавунець на ній. Підійшов дідусь.
— Мішелю, вже час.
Ми вже збиралися виходити, аж раптом літній чоловік спитав нас:
— Бажаєте розписатися в книзі відгуків? Минулого місяця там підписався мосьє Чжоу Еньлай[153].
Дідусь заперечно похитав головою.
— Не шуміть на сходах, — сказав сторож, зачиняючи двері.
Ми вийшли з тієї застояної та застиглої в часі квартири та, нарешті, ковтнули свіжого повітря. Дідусь швидко пішов авеню генерала Леклерка. Я заледве за ним устигав. У нього почервоніли очі.
— Усе добре? Що з тобою?
Він спинився.
— Не слід було туди повертатись.
На перехресті з вулицею Алезії він поквапився до закуреного бістро, де приймали ставки на перегони. Він замовив собі каву з кальвадосом, а мені пива. Офіціант виставив замовлення на барну стійку. Поклав до кави три ложечки цукру та неспішно розмішав.
— Що сталося з Франком?
Я не міг йому не розповісти. Довколишній балаган змусив, довелось викласти саму суть. Він слухав, навіть не дивлячись на мене, лиш попивав свій кальвадос.
— З ним хоч усе добре?
— Не знаю. Думаю, були б у нього проблеми, ми би дізнались.
— Де він?
— Тато не хоче мені нічого говорити.
— Як це сприйняли домашні?
— Мама ніяк не забуде історії з казначейськими бонами. Тато в глухому куті. Він знає, що вона ніколи не пробачить Франкові скоєне, а татові — його допомогу. З Морісом теж не весело.
— Розповідай мені сімейні новини, пиши, мій хлопчику. За адресою: Рікардо Маріні, для Енцо Маріні, Фонтанеллато, Емілія-Романья. Запам’ятаєш?
— Тут поруч шаховий клуб. Пригадуєш? Я розповідав. Хочеш туди навідатись?
— Якось нема бажання.
— Іншим днем.
— Я їду, Мішелю. Вже післязавтра.
— Може, залишишся? Ти не зобов’язаний туди їхати. Гратимемо в шахи.
— Ти ж бачиш цю мокрінь. А там погода гарна. Гостюватимеш у мене в Італії, гратимемо в шахи, скільки влізе. У твоїх же інтересах набити руку. Я покажу тобі Флоренцію та Сієну. От побачиш, це наймальовничіший край на землі.
Ми з татом і Жульєтт провели його на Ліонський вокзал. Прибули за годину до вирушання. Він же не просто так був залізничником! Критично оглянув локомотив. Вивчив дорогу, розклад руху потягів, пересадки. Вирішив на тиждень залишитися в Мілані, щоб насолодитися містом.
— Квитки на вагу золота! — кинув він крізь