Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

З початком зими вони знайшли квартиру на авеню Доменіля в центрі XII округу. Через той невідомий нам квартал ми проїжджали лише одного разу — дорогою до Вінсенського зоопарку. Вони переїхали самостійно. Ми з Жульєтт відмовилися йти на новосілля. Мама пішла сама.

Ми сподівалися, що з їхнім від’їздом у нашій родині все повернеться на свої місця. Але вже ніколи не стало так, як раніше. За столом царювала могильна тиша. Батьки більше не розмовляли. Не цікавилися нашими успіхами в ліцеї. Ми вмикали телевізор. Марія досі не повернулася. Мама взяла на себе хатню роботу. З ранку до ночі. Від підлоги до стелі. Луїза приходила на чай, сиділа і дивилася, як мама все щось доводить до глянцю, драїть, шкрябає та прасує. Вона цілісінький день ходила у фартуху. Не хотіла нікуди виходити та не мала ніякого бажання тягатися за Луїзою бутиками. На початку року Моріс перейшов у наступ. Він анулював укладені угоди, прикриваючись їхньою нерентабельністю. Тато не оцінив таку чистку, бо то була вся його робота. Мама стала на бік брата. У нас недостатньо клієнтів, щоб бавитися ще й з бідняками. Моріс запропонував організовувати щоденний «дебрифінґ» про вивчення ринку збуту та складати «репортинґ» за відповідними секторами.

— Що складати?

Тато послав його куди подалі. І припинив працювати.

— У конторі патрон той, хто отримує чеки.

Він слухав «Ріґолетто». Купив собі «Травіату» з Каллас та прокручував її знову і знову. Грав у таро. Вони самі приповзуть до нього на колінах — це лише питання часу. Але Моріс викрутився. Він найняв трьох торговельних представників на відрядну роботу. Татовою думкою знову не поцікавились. Справи пішли вгору. Без нього. Коли я згадую той період, розумію, як нашому батькові не поталанило із синами. Йому бракувало моєї підтримки, а я не прийшов на допомогу. Одержимий відсутністю Сесіль, я геть не помічав нічого довкола та навіть не спробував йому допомогти. Ми так ніколи про це і не поговорили.

Коли все невблаганно пустилося на дно, з’явився проблиск надії. Зателефонувала якась жінка. Вона побачила одне з наших оголошень. Ми повернули Нерона. Він знайшов прихисток у перукаря з вулиці Жюссьє. Схуд на два, а то й три кіло. Ані найменшої радості від зустрічі з нами. Ніякої вдячності. Увесь час сидів біля дверей, сподіваючись утекти щоразу, як їх відчиняли. Трохи згодом з Іспанії провернулася Марія та взялася до роботи.

3

Друк та проявлення фотографій дорого мені вартували. На них ішли всі тижневі кишенькові гроші. Доступним був лише традиційний дрібний формат: 9 х 11 — решта були не за моєю кишенею. І невдалий момент, щоб просити надбавки. Отож я задовольнявся однією фотоплівкою на місяць. Батько Ніколя порадив ательє з помірними цінами, особливо на широкоформатний друк. Затиснута з обох сторін магазинами з релігійними брязкальцями по вулиці Сен-Сюльпіс, «Фоторама» скромно торгувала технікою. На обох вітринах красувалися зо дві дюжини збільшених фотознімків чудової якості. Чимало перехожих спинялися помилуватися роботами. Вітрина праворуч була присвячена традиційним репродукціям: весілля, причастя, одноосібні та групові портрети. Завдяки вдалому освітленню, що згладжувало недоліки зовнішності та підкреслювало характер, банальними їх не назвеш. У лівій вітрині красувалися чорно-білі фото засніженого селища, притрушених снігом дерев та заледенілих телеграфних ліній і стовпів. Я уважно розглядав ще одну серію фото, відзнятих у пустелі, виразні обличчя туарегів, аж раптом панно відсунули. Технік у білому халаті виклав на маленький мольберт знімок стійбища у присмерках. За сутулою спиною та важкою ходою я впізнав у ньому чоловіка з Клубу, з яким розмовляв у Люксембурзькому саду двома тижнями до того. Він розкладав фотографії у строкатому порядку, чергував світлі кадри з темними. Я так і пішов з плівкою у руках. Відійшовши аж до Сенату, усвідомив, що даремно втік. Це ж яка нагода познайомитися ближче! Я повернувся назад. Увійшов до ательє. Чоловік у костюмі обслуговував клієнта і саме пояснював, як заправити фотоапарат плівкою. Я зачекав, аж поки він скінчить, а доти розглядав негативи, виставлені на стінах.

— Чогось бажаєте?

Я поклав плівку на прилавок.

— Який формат вам потрібен? Матові чи глянцеві?

— Чи можу я поговорити з вашим техніком?

— Про кого ви?

— Я хотів би побачити чоловіка, що розкладав фотографії на вітрині.

— Не розумію, про кого ви.

— Він був там чверть години тому. У білому халаті.

— Я сам обслуговую магазин.

— Я точно його бачив.

— Ви щось наплутали, юначе.

Він повернув мені плівку. Спантеличений, я вийшов і зачекав його трохи подалі. Я не помітив, щоб хтось виходив. Хай би яким категоричним той був, я не помилився.

Оце вже три чи чотири місяці, як ми його не бачили. Одного недільного дня Леонід розігрував затяту партію проти Томаша Заґеловскі. Зо півдюжини кібітцерів оточили стіл. Чорні Леоніда були в небезпеці. Він уже втратив слона й коня. Томаш пересував фігури, а той навіть не реагував. Ігор з Імре через погляд обмінялися своїми підозрами. Лоньона ми помітили водночас. Він стояв позаду нас, заклавши руки за спину.

— Що цей Великовухий тут забув? — пробурмотів Грегоріос.

— Як поживаєте, мосьє Петрулас? Прийміть мої вітання щодо останньої промови. Вона неабияк сподобалась верхівці. Ви підвищуєте їхній загальний середній рівень.

— Для чого ви прийшли? З нами ви марнуєте час. У вас немає дружини і дітей, з якими можна провести вихідний день?

— Якщо ви мене більше не бачитимете, то забудете й узагалі знудитеся. Красива партія, мосьє Заґеловскі. Ви скоро виграєте.

— На нього чекає мат за три ходи, — буркнув Леонід.

— Це неможливо! — видав Томаш.

— Три ходи. Хай би що ти робив.

Ми втупилися в шахівницю. Кожен спробував розгадати чи хоча б передбачити партію. На дошці залишалося зо двадцять фігур. Після кількох хвилин роздумів усі дійшли одностайного висновку, що це дійсно неможливо.

— Що з вас візьмеш, — кинув Леонід. — Зграйка посередніх провінційних гравців.

— А ви хвалько, — відповів Лоньон.

— Закладемося?

— Ти ж знаєш, що тут не грають на гроші, — сказав Ігор.

— Це правило членів Клубу. А він до них не належить, наскільки мені відомо. Якщо ви так упевнені в собі, мосьє Лоньон, яку зробите ставку?

— Я вас провчу. Ви пихатий, мосьє Кривошеїн.

Він дістав гаманця, витяг триста тридцять франків великим номіналом, перелічив та поклав під склянку.

— Я готовий докласти ще сто франків, як бажаєте. За умови, що ви виграєте за три ходи.