Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Ваша знижка розповсюджується лише на французьку залізницю. В Італії платитимете по повній.
— Я колишній залізничник.
— Італійцям начхати.
— Ось бачите, діти, — розчаровано мовив він, — ніякої інтернаціональної солідарності. Кожен сам за себе. І що ж, ваша ласка, мені з цим робити?
Тато заніс валізи й допоміг розміститися в купе. Ми чекали на пероні, коли він вигляне крізь віконце, кине нам повітряні поцілунки та палко помахає рукою. Потяг рушив, а ми його так і не побачили. Тата аж зло розібрало.
— Якого він там забув? Га? Можете мені пояснити? Роками він морочив нам голови, втираючи, що ми французи. Як стовідсоткове натуральне масло, казав він. Для нього то була болюча тема. Він побився із сусідою, що той обізвав його макаронником. І найперше, що він робить, як розв’язуються руки, — повертається на батьківщину. Що це за дурниці? Коріння там, де ти живеш. На землі, якою ти ходиш. Не в Італії. Там закордон. Закладаюсь, він повернеться за півроку. Тепер, коли він продав житло, от куди він піде? Я не зможу про нього подбати. Буде змушений поселитися в Батиста. Читатиме там «Життя залізничної дороги». Розважатимуться жартами про ВКТ й свіжими партійними плітками.
— Щодо Партії, ми відвідали музей Леніна.
— Та ну!
— Він здавався схвильованим. Але чому?
— Це хіба в нього питай.
— Він поїхав в Італію.
— Тож буде так і не інакше.
За два дні після від’їзду дідуся Енцо тато спізнився на вечерю. Зате приніс пакет, загорнутий у білий папір. Виклав на стіл. Схоже на подарунок мамі.
— Це тобі.
— Що там?
— Розгорни, побачиш.
Мама потягла мотузочку, відігнула край паперу та побачила взуттєву коробку. У ній лежали десятки пачок стофранкових банкнот. Із зображенням Бонапарта.
— Тут п’ять мільйонів. Гроші зі скарбничих бонів, я тобі їх повертаю. Перед дітьми. Ти більше не скажеш, що я в тебе бодай щось забрав. Можеш перелічити.
— Звідки вони?
— Скажімо, я в тебе їх позичав, а сьогодні повертаю.
— Думаєш, я настільки легковажна? Ти взяв гроші, не сказавши мені! Відмовляєшся пояснити, куди ти їх спустив! А тепер повертаєш, як ніде нічого. Я що, якась малолітня дурепа, яку ти можеш водити за ніс? Думаєш, я на це поведусь?
Вона забрала коробку та щезла у своїй кімнаті, грюкнувши дверима. Жульєтт побігла за нею.
— Просто нечувано! — вигукнув тато. — Їй неможливо догодити. Я взяв гроші — вона свариться. Повернув їх — вона свариться. Уже не знаю, що робити.
— Ти б міг розповісти їй правду.
— Вона не повинна знати про твого брата! Ти пообіцяв, Мішелю.
— Я нічого їй не сказав. А ці гроші, звідки вони? Це ж не Франк тобі повернув.
Він завагався.
— Це від дідуся.
— Дідуся Енцо?
— Він продав дім у Лансі та всі меблі. Розділив на трьох. Третину Батистові, третину мені й третину собі.
— Нема причин приховувати від мами.
— Ти не зрозумієш. Зняття скарбничих бонів загнало мене в жахливе становище. Отже, ситуація мала би залагодитися.
— Тобі треба з нею поговорити.
— Малий хлопчак не вчитиме мене життя!
— Я тільки хочу тобі допомогти.
— Ти мені не допомагаєш. Ти мені надокучаєш!
Повернення грошей конфлікт не залагодило. Навпаки, лишень погіршило. Краще б він притримав гроші собі. Коли я поділився історією з Ігорем, він сказав, що тато припустився помилки. Як уже накоїв дурниць, то не лізь виправляти. Треба дійти до кінця, сподіваючись, що крихта везіння допоможе виплутатися. А ні — заплатиш двічі. За дурниці й за намагання їх виправити.
Дідусь Енцо більше не повернувся. Він п'ядь за п’яддю вояжував Італією на автобусі, із заздалегідь продуманим хитромудрим планом. Ночував у монастирях, а їх там видимо-невидимо. У них було охайно, кормили за чотирьох, ще й мало не задарма. Його неабияк тішила така нагода, він ненавидів священнослужителів. Надсилав нам листівки з італійськими соборами з кожного попутного села — щоб ми набиралися заздрощів. Там навіть красивіше, ніж він собі уявляв. Він писав нам на всі дні народження. І був щасливий, а ще його добре прийняли. Він допомагав дітям Рікардо збирати врожай томатів і кукурудзи. Вони добре ладнали, немовби все життя знайомі. Він надіслав нам фотографію Фонтанеллато, родичі позували на майдані з аркадами. Позаду височів мурований палаццо й парк. Вони скидалися на справжню родину. Про повернення не могло бути й мови. Навпаки, він запрошував у гості, заразом і батьківщину подивитися. Італійською він розмовляв з романським акцентом, уточнював дідусь: ніхто не мав його за француза.
5
Ніколя не давала спокою П’єрова колекція платівок. Він усе випрошував їх послухати. Наполягав. Я опирався. Нереально весь час відмовляти найкращому другові, бо це, за його ж словами, уже ніяка і не дружба.
— Але ти паскуда, Мішелю, я ж позичаю тобі свої!
— Вони не мої. Я їх тільки зберігаю.
— Та ти знущаєшся! Вони твої. П’єр мертвий, а його сестра ретирувала!
Життя — штука непроста. Особливо коли ваш друг, здібний математик, сидить поруч із вами. Я приходив до нього. Приносив дві-три платівки. Ми заплющували очі та слухали донесхочу. Я забирав їх додому. Він обожнював Фетса Доміно[154] і знав тексти напам’ять.
Урешті знайшлося вигадливе рішення. Батьки подарували йому на день народження магнітофон «Філіпс» із магнітною стрічкою та функцією запису. Я погодився дати їх записати. Попри наші численні зусилля, результат варіювався від посереднього до паскудного. До чого ми тільки не вдавалися, щоб уникнути звукових перешкод. Усе одно залишалися потріскування, шуми, хрускіт і шарудіння піску. Ми вимагали абсолютної тиші від його братів. Щільно зачиняли вікна й затамовували дух. Зачинялися у ванній кімнаті вікнами у двір. Я ставив тонарм програвача. Він натискав клавішу «запис». До кінця композиції ми стояли, мов кам’яні. Уникнути шумів виявилось неможливо. Довелося вдовольнятися тим, що є.
— Щось — краще, ніж нічого. До кінця року ми перепишемо всі.
Певна висота гучності перекривала увесь гул. У цьому перевага рок-н-ролу. Ніщо перед ним не встоїть. Ми запускали платівку та запис. Синхронізувати записи не вдавалось. З’являвся ефект луни.
Виходячи від Ніколя, на лавочці майдану Мобер я помітив Сашу. Той курив і пускав колечка. Кинув мені двозначну посмішку.
— Париж — маленьке місто, — відзначив я.
— Ми буваємо в одному кварталі. Я живу за п’ять хвилин звідси.
— Я не знав.
— У мене ваші фото. Як зачекаєте, я принесу.
— Мені не горить.
— Вони дивовижні.
— Справді?
— Серйозно. Я вражений. Зо три-чотири дійсно вдалі. Ходімо, заберемо їх.
Я пішов слідом. Саша мешкав у красивому будинку по вулиці Монжа, хоч і на