Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Коли тесля закінчив роботу, Вітольд мав на горищі таємну кімнатку, вхід до якої нічим не відрізнявся від інших дерев’яних стін. Варто було відсунути невелику панель при самій підлозі, і відкривався чотирикутний отвір, у який можна було протиснутися навкарачки. Цей отвір слід було закладати зі зворотного боку цеглою, щоби при обстукуванні порожниста стіна не видала сховку.

Вітольд заплатив теслі, заручившись його мовчанням. Старий урочисто перехрестився і, поплескавши інтерна по плечі, зі слізьми на очах і з тремтінням у пошерхлих старих устах виказав свою повагу шляхетному Вітольдовому наміру.

Коли Вітольд забрав із вітальні округлий килимок, щоб перенести його до таємної кімнатки, Барбара Щіпаняк впала в істерику. Вона лягла горілиць на підлогу і била кулаками навколо себе, аж доки повністю не виснажилась. Вітольд витримав цей припадок, можна сказати, з гідністю. Лише кілька разів вибігав із кімнати, траскаючи дверима, але, подихавши осіннім холодом, повертався назад до матері.

Ти нас обох знищиш, — кричала вона. — Ми обоє загинемо через тебе.

Вітольд відпоїв маму ромашковим чаєм і вклав до ліжка, пообіцявши, що нічого поганого не трапиться. Ніхто не довідається про сховок.

Як ти можеш довіряти старому теслі? — з відчаєм запитала Барбара, жалібно ковзаючи запухлими очима по синовому обличчі.

Треба хоч комусь довіряти, — відповів Вітольд.

Наступного дня він зробив Іді Кріґель пропозицію. Тремтячим голосом описав їй сховок, витираючи долоні об тканину маринарки. Запав ранній листопадовий вечір. Вологе брунатне листя збитими пластами лежало біля Ідиних ніг, взутих у заношені черевики. Вона втупилась у темряву між гілками дерев. Її густі брови щільно зійшлися на переніссі, утворивши жалобну складку. — Я не знаю, Вітольде, — нарешті сказала вона. — Не знаю, що сказати.

Вітольдові було відомо, що вона ночує в лікарні, відколи її родину розстріляли. Вона більше жодного разу не ходила у напрямку дядькового дому, взагалі майже нікуди не виходила за межі лікарні.

Подумайте, панно Кріґель, — його голос набирав неприємних високих нот, зривався від хвилювання. — Я чекатиму на відповідь.

Наступного дня вона відповіла згодою. Просто підійшла до нього, поклала долоню на лікоть і кивнула.

Цілу ніч він приводив кімнатку до ладу. Застелив на підлозі доволі м’яку і теплу постіль (взимку тут, на горищі, напевно, буде холодно; але він спробує роздобути в селян перину), повісив на стінах свої юнацькі акварелі з пейзажами, підготував стосик улюблених пригодницьких книжок.

Під ранок заснув там же, загорнувшись у ковдру, приготовану для Іди. Прокинувшись, почув постріли. Ноги почали тремтіти раніше, ніж він устиг встати з ліжка.

Барбара хапала його за руки, знову плакала, просила нікуди не йти. Вітольд рвучко вирвався з її обіймів, упав просто на різкий листопадовий вітер. Напівпритомний, дійшов до лікарні. У подвір’ї стояли німецькі машини. Дві вівчарки напнули повідки і, настовбурчивши шерсть на загривках, рвались у його бік із лютим гавкотом, аж здиблюючись на задні лапи. З будівлі лунали постріли. Їх розділяли рівні проміжки: секунд десять, може, п’ятнадцять.

При вході Щіпаняка затримав високий ґестапівець. Запитально й здивовано підняв брови. Щіпаняк простягнув йому свій Wehrpass. Буркнув щось про наркотичні речовини у сейфі, про доручення старшого лікаря. Ґестапівець гмикнув і відійшов від дверей, даючи дорогу.

Вітольд ішов коридором і боявся повертати убік голову. Скляні двері кожної палати були відчинені навстіж. Бічним зором він розрізняв силуети ліжок, білу постіль, темні плями. Щіпаняк ступав якнайтихше, якнайобережніше, боячись власних кроків. На кілька хвилин постріли стихли. Почулося важке гепання поверхом вище. Коридором над його головою рухалися військові. Лунали голоси.

Наскрізь мокрий, він увійшов до найближчої палати.

Всі шестеро були мертві. Застрелені прицільним пострілом у чоло. Сухотник, у якого щойно вчора спав жар, лежав, розчепірившись, на підлозі. Його очі дивно блищали, як у живого.

Вітольд дійшов до кінця коридору і повернувся до тих палат, які пропустив на початку. В третій від входу він знайшов Іду. Вона лежала впоперек ліжка, на тілі підлітка, батьки якого мали сьогодні принести гроші, щоб хлопця відправили до табору в Кам’янках. Вітольд не бачив Ідиної голови — вона звисала з протилежного боку ліжка. Сукня задерлася й оголила кістляві, як у дівчинки-школярки, ноги в панчохах.

Інтерн Щіпаняк наблизився і дбайливо поправив сукню. Потім підняв Іду на руки, відводячи погляд від її обличчя, завдав тіло собі на груди, вигнувшись трохи назад під його вагою, і під крики на другому поверсі поніс коридором до ординаторської. Повз нього пройшло кілька ґестапівців зі зброєю — заклопотаних, пожвавлених. — Я на службі, — сказав їм Вітольд, — на службі. Я поляк, я виконую доручення старшого лікаря. Я показував уже посвідку вашому вартовому.

І вони, неуважно ковзнувши поглядом по Ідиному тілу на його руках, пішли собі далі.

Щіпаняк вклав Іду на тахту під вікном. Поправив їй голову на подушці і тепер уже зміг її роздивитись. Він відчував, що його права щока і волосся були вимащені її кров’ю.

Пане Щіпаняк, — почулось здушене хрипіння з кутка кімнати, — пане інтерне Щіпаняк.

Вітольд підійшов до шафи і розчахнув двері. Скоцюрблена Роза Боженкер, санітарка, сиділа в тісному просторі під халатами. Її обличчя було червоне й запухле, заюшене слизом. Вона дрижала.

Допоможіть мені, пане Щіпаняк, — хрипіла Роза. Вона майже не мала голосу. — Заховайте мене. Іда казала мені про сховок.

Вітольд помітив, що вона так міцно стискала кулаки, що нігті залишили внизу її долонь криваві порізи.

Я не можу, Розо, — похитав він головою. — Ти ж знаєш, що це неможливо. Як я тебе звідси виведу серед білого дня?

Розине обличчя скривилося. Руками вона вчепилась у Вітольдову ногу.

Прошу, прошу, пане Щіпаняк!

Вітольд лагідно відняв від себе її тіло і глибше посадив у шафу. Згори накрив кількома халатами.

Сиди тут, Розо, — прошепотів він. — Може, вони тебе не помітять.

Єврейську лікарню зліквідували. Христя розповідала, як Вітольд приходив за кілька днів до їхньої мами і розповідав про Ідину смерть. Христя пам’ятала, як вони обоє плакали, сидячи поруч на ґанку і тримаючись за руки. Одягнені в теплий одяг, випускаючи густу пару з уст.

Христя точно не знала, що трапилося з Розою Боженкер. Уляна перебивала її на півслові: — Що з нею трапилося? Що з нею могло трапитися там, у шафі, під халатами, в лікарні, де аж кишіло німцями, — як ти думаєш? Що з нею могло трапитися після того, як хтось, хто мав шанс допомогти, зачинив дверцята шафки і вийшов геть? Думаєш, вона сидить там і досі?

Христі здавалося, що одного разу, одразу після війни, коли радянські війська