Амадока - Софія Юріївна Андрухович

фотокартка: пікнік у весняному лісі, на розстеленій ковдрі — термос, канапки і яйця, усміхнені жінки й чоловіки сидять і стоять навколо, дивлячись в об’єктив

Коли сестер не було поруч, Христя розповідала тобі про перший похід Уляни і Нусі до лісу. Розповідала детально, захоплено — видно було, що робила це вже не раз. Хоча сама того разу залишалася вдома і не могла бачити того, що відбувалося, на власні очі.

За кілька днів мав бути Великдень. Їхня мама напекла таких-сяких пасок, нафарбувала у цибуляному лушпинні яєць. Поклала у слоїк міцних цвіклів і навіть загорнула в проолієний папір невеликий шматок солонини. Сусіди ще напередодні теж принесли дещо. Провізія була готова, але передача мала відбутися щойно за кілька днів. Ніхто не сподівався, що вирушати доведеться негайно.

Батько сказав: — Ви мусите йти вже, щоб ніхто не бачив, що ця дитина взагалі тут у нас була. Дивіться сюди, я намалюю вам, як найкраще йти і де чекати, поки до вас не озвуться.

Уляна з Нусею по черзі несли малу Фейґу на руках. Уляна мала вісімнадцять років, Нуся — п’ятнадцять. Фейга мала сім, але вона була настільки худою, що важила не більше від чотирирічної дитини. Мішок із великодньою їжею для людей, що ховалися в лісі, був навіть важчим від дівчинки. (Несемо їжу від дядька з села, мали сказати дівчата, якби їх затримали і почали розпитувати. Ми сироти, жебрачки, не маємо що їсти. Ми заблукали.) І все ж сестри злилися не на мішок, а на дитину. Вони несли її, ніби несуть якусь чужу річ, з якої їм самим не буде жодної користи.

Дівчинка й сама поводилася, як річ. Вона не спала, але також не брала участи в тому, що відбувалося. — Тобі зимно? — запитувала її Уляна, тому що лісова ніч, хоч і квітнева, була ще дуже холодна і волога. Фейґа мовчала, втупившись кудись у темряву, і нічим не зраджувала, що вона чує і розуміє Улянине запитання.

У мене руки зараз повідпадають, — скаржилась Уляна, майже жбурляючи дитину з висоти свого зросту на землю, і падаючи поруч із нею долілиць.

Я не буду більше її нести, — відповідала їй Нуся. — Тато доручив її тобі, а не мені. Я зовсім не мала йти.

Ти взагалі ніколи нічого не маєш робити, — нерозбірливо пробурчала Уляна крізь вогкий мох, у який уткнулася ротом.

Далі вони вирішили вести дівчинку за руку. Уляна тягнула її слідом за собою, добре розуміючи, що мала Фейґа не здатна встигати за її широкими кроками. Батько наказав їм іти заростями, а не стежкою. По змарнілому личку шмагали широкі пера папоротей, хльоскали лози, гілки ожини чіплялись за одяг, впивались у шкіру. Ніжки, взуті у незручні і на кілька розмірів завеликі черевики, виверталися на нерівному ґрунті, перечіплялись за корені й камені, провалювались у нори гризунів. Часом Уляна піднімала її високо над землею за одну руку, ризикуючи викрутити. — Швидше, швидше, — шипіла вона, — ти що, не розумієш, що тебе уб’ють?

Що швидше вони неслися крізь гущавину, що більше зусиль докладала дитина, то слабшою ставала її відстороненість: озирнувшись котрийсь раз на бігу, Уляна побачила освітлене місячним світлом бліде обличчя, скривлене від плачу, і тоді звернула увагу на дрижання, яке перекочувалося з тіла маленької Фейґи і крізь руку передавалось самій Уляні.

Не реви, — коротко кинула вона. — Ніхто не буде з тобою панькатися. Ти повинна радіти, що залишилась живою. Ми і зараз тебе рятуємо.

Краще було не помічати це дитяче старання понад силу, нажаханий, сповнений болю вираз очей, не бачити, як вона зіщулюється на бігу щоразу, коли Уляна чи Нуся роблять надто широкий відрух, як вона намагається ловити кожен їхній намір, перш ніж вони встигнуть його озвучити (трохи перепочинемо; тут давай швидше; через цю баюру ти мусиш перестрибнути і не поламати собі ноги, ясно?).

Яка дурна дитина, — сказала Нуся, коли дівчата попадали просто на суху глицю, вже не вибираючи собі для відпочинку більш-менш затишного і зручного місця. Тут крони дерев так щільно сходились угорі, що, видно, крізь гілки не пробивалось удень сонячне світло, і тому досі ще з землі майже не пробилася трава. Навколо стриміли самі стовбури, багато з них були сухі від старости й зламані.

Нікуди більше не йдемо, — поклавши голову на мішок із провізією, сказала Уляна. Нуся й так уже спала. Мала Фейґа залишилася стояти над ними. Її тремтіння не припинялося. Вона намагалася стримати ревіння, яке рвалося ізсередини клекотанням і свистом, болісними ривками — ніби на морозяному вітрі полоскалася мокра тканина. Врешті тиск став більшим, ніж дівчинка могла витримати. Загату прорвало. Вона обм’якла й опустилась на глицю, увігнавши в неї розчепірені пальці. Вона кричала так голосно, аж осипалось торішнє листя з дерев, яке де‑не-де залишалося досі прикріпленим до гілок, аж тріскалася суха кора на стовбурах, аж нажахано завмирали комахи і пташки у своїх гніздах, аж розірвалось від страху серце в зайця, який навіть не встиг прокинутися зі сну.

Уляна різко розплющила очі від цього жахливого виверження — і негайно напоролася поглядом на цівку рушниці.

Стріляйте їх уже, чого чекаєте? — почула вона голос звідкілясь іззаду. Вона скосила очі і побачила Нусю, яка долонями затулила таку саму цівку, спрямовану їй у чоло, і відвернула голову набік, ніби це могло зберегти їй життя. Тепер цівка цілилась їй у скроню.

Фейґа сиділа на землі, продовжуючи ридати, — вона ридала всім тілом, розмашистими рухами розквецюючи по обличчю бруд і шмарклі, вигаркувала із запалих грудей щось зовсім уже не людське. Ці згустки, ці утробні потоки налякали Уляну дужче, ніж чоловіки з рушницями. Вона відчула себе причетною до чогось нестерпного. Ніби була причиною розверзтого сорому.

Тут навіть невідомо, чи, застріливши її, рятуєш себе, чи її саму звільняєш, — сказав один із чоловіків зі смішком, який не був анітрохи доречним.

Коротким рішучим рухом Уляна відвела від себе рушницю і стрибнула до дівчинки. Схопила її за плечі і затрусила, тоді з усієї сили дала кілька ляпасів.

Замовкни негайно, замовкни, я тобі сказала, — наказала вона пошепки.

Потім чоловіки згадували, що саме тієї миті їм самим стало зрозуміло, що вони їх не постріляють. Відьми й одержимі, прийшлі демони, які своїми потойбічними завиваннями могли привернути небажану увагу до лісової криївки неподалік, перетворилися на малих жінок,