Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Дід нічого не відповів. Зрештою, він був напівглухим — міг і не почути.

Тут є ще хтось із чоловіків? — голосно запитав Фрасуляк, чітко вимовляючи кожне слово. Тесля заперечно похитав головою, але цієї ж миті з віддаленого й темного закутка передпокою виступило двоє євреїв — старший і молодший. Вочевидь, батько і син. Вони були теж повністю вимащені свіжою землею, і виглядали, як люди, яких несподівано відірвали від важкої фізичної праці.

За їхніми плечима стояло двоє жінок — переляканих і кощавих, з очима, які так видивлялися на Василя, що майже вилазили з орбіт. У сусідній кімнаті заплакало немовля. Тілом однієї з жінок пробігло видиме тремтіння, і вона кинулася до дитини.

З добру хвилину в повітрі висіла мовчанка.

Врешті старший єврей прочистив горло і промовив: — Ми прийшли з Росільни, з гірського села. Але перед тим мешкали у Варшаві. Нам сказали, ми можемо вибрати, де поселитися.

Василь кивнув, насупившись і опустивши погляд. На якусь мить побачив себе їхніми очима, вдихнув різкий сморід страху, яким наповнився простір приміщення. Це він викликав у цих людях тваринне, неконтрольоване напруження своєю присутністю. Він прийшов до них із темряви, зі зброєю і в уніформі, і вони не могли заховатися за жодними стінами, в жодних кам’яницях.

Фрасуляк жестом показав чоловікам, щоб ішли слідом. Ті скорились і рушили, тупо й понуро звісивши голови, а тоді раптом заметушились, наткнувшись на сходах на непритомного Кіршнера. Утрьох дотягнули його до будинку, внесли до кімнати, де молода жінка напувала немовля ромашковим чаєм. Інша жінка, трохи старша — можливо, її сестра, — але геть сива, з обличчям мало не чорним від страждань, про які Фрасуляк не хотів би і знати, але в яких почувався винним особисто, принесла для Кіршнера сухі лахи, мидницю з теплою водою і трохи рідкої зупи. Вона годувала його з ложки, а він слухняно відкривав рота, хоча очей і далі не розплющував. Василь вдивлявся в нього зі здивуванням: вчитель виглядав, як хтось зовсім інший, майже невпізнаваний. Зі сплутаним кошлатим волоссям, що налипло на лисину, з виваляною у багні бородою, з неприродними величезними вилицями, з запалою грудиною, з випуклими ребрами, туго обтягнутими землистою шкірою.

Маленька Фейґа теж вивчала його серйозним поглядом. Її дрібні пальчики постійно перебирали щось, не знаходили спокою. Дитячі риси були підшиті темною тінню, личко поважне й беземоційно застигле. Натомість весь неспокій, весь страх і нервовість зібрались у худих пальцях, в її долоньках. Вони перебирали тканину маринарки, постукували по поверхні столу і стінах, крутили якісь віхтики і камінці, розтирали грудки землі, смикали за пасма волосся.

Де твоя бабуся? — запитав її Василь.

Дівчинка зупинила на ньому нерухомий погляд, аж Фрасуляк засовався на місці.

Вона внизу, лежить зовсім хвора. Помирає, — сказала Фейґа. Її м’який голос звучав дуже спокійно.

Внизу? — запитав Фрасуляк.

Перелякані очі жінок зійшлись на ньому. Паніка стала надто виразною.

У далекій кімнаті, — вигукнула мама немовляти.

У спальні, тут, за стіною, — сказала її сестра. — У неї тиф. Вона дуже погана. Вже другий день не їсть. Сьогодні перестала пити.

Бабуся помре, — сказала Фейґа, так і не відвівши погляду від Василя. Її пальчики продовжували рухатись, як комашині лапки. Вона перебирала щось невидиме — павутинку чи волосинку, якийсь найдрібніший пил.

Краще вам його теж заховати до тієї кімнати, — насуплено кивнув Фрасуляк на Кіршнера і рушив до виходу. Йому спало на думку, що напівглухий тесля десь зник. З глибини кам’яниці, серед глухої тиші долинало постукування й шурхотіння. Так поводяться узимку миші у стінах будинків, подумалося Фрасуляку. Так вони кубляться, прогризають собі нові ходи, завмирають і замовкають, зачувши найменшу небезпеку. Вдають, ніби їх не існує.

Ще він подумав, що страх, викликаний ним на початку, трохи розсіявся. Що цим людям довелося йому довіритись. І від цієї думки він відчув гніт кам’яниці, передморозяної ночі й чорного неба, яке чавило його, навалювалося, стискало. Йому захотілося лягти на сходах під лапами голих колючих кущів, заплющити очі й більше не прокидатися.

фотокартка: молода жінка в халаті фарбує нігті, сидячи на табуреті посеред подвір’я будинку з дерев’яною галереєю

Отак той старий тесля, той Дудик, і здав їх усіх, — казала Нуся з якоюсь навіть, як тобі здавалося, насолодою. — Третю облаву в лютому 1943-го вони таки пережили в норі, яку той пияк допоміг їм облаштувати. Врятувалися всі, крім баби. Але їй пощастило. Вона померла своєю смертю.

Пощастило? — перепитала Уляна. — Вона пролежала кілька тижнів у тісній землянці, як у труні. Тесля зробив кілька отворів назовні, вставивши в них горлечка від розбитих скляних пляшок, щоб надходило повітря, — але ти думаєш, того повітря вистачало? Вона тижнями не бачила світла. Стара Фейґа ще до війни майже втратила розум, а потім втратила сина, невістку, онука. Вона сама майже здитиніла — але в неї на руках була справжня дитина, мала Фейґа. Вона вже не могла їй нічим допомогти, але покинути теж боялась, і тому так довго ще прожила між гарячкою та онучкою, між могилою і бункером, хоч мала померти від тифу за кілька днів, як сказав лікар із Варшави, Менахем Дінкін. Він зовсім, зовсім нічим не був здатен зарадити. Семирічна Фейґа майже цілодобово обмивала стару Фейґу прохолодною водою, щоби принести бодай якесь полегшення. Вона робила це спритно і старанно — ніби купала найулюбленішу з ляльок. Мала Фейґа була поруч, коли стара Фейґа відійшла. Вона довго хрипіла і смикалася, потім випустила останнє шипіння з беззубого рота — й завмерла. Чоловіки закопали її вночі у садку перед кам’яницею — неглибоко, бо заважало коріння дерев, і тому що хотіли зробити все якнайшвидше. Цікаво, чи її кості і досі там лежать. Ти знаєш людей, які там живуть зараз? — запитала Уляна в Нусі.

Я знаю, — відповіла натомість Христя. — Я ходила фотографувати будинок два роки тому, вони попросили мене забратися геть. Молода жінка в халаті — вона фарбувала собі нігті на подвір’ї, коли я туди прийшла. А потім на галерею з кімнати, в якій колись мешкала Іда, вийшов заспаний чоловік із рожевим тілом і сказав, що фотографувати не можна. Досить ввічливо, не сварився. Запитав, навіщо це мені. Я сказала, що знала людей, які там раніше жили. «Тепер це наш дім», — сказала жінка. Мені здається, там досі ростуть ті самі рослини.

Але повертаючись до Дудика, — додала Христя несміливо, — я думаю, що то не він показав німцям сховок.

Тобі здається! — тут же роздратувалась Нуся. — Що ти можеш знати? Він один із неєвреїв знав це місце. Батько приносив їм їжу і все необхідне,