Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Ці прийшлі люди були йому такі вдячні, — пригадала Христя. — Я пам’ятаю, як він казав мамі, що жінки цілували йому руки щоразу, коли він щось приносив.

Його це страшенно мучило, — додала Уляна. — Дуже злило. Він на них кричав. Але вони не зважали.

Я все одно не вірю, що Дудик їх видав, — неголосно мовила Христя. — Я чула, що його розстріляли разом із ними.

Нуся пересмикнула плечима, засопівши.

Дудик допоміг Кіршнерові врятувати сувої Тори і книжки, — продовжувала Христя. — Вони з батьком витягли їх із крипти за вказівкою Кіршнера. Той трохи оклигав і повернув собі бодай якусь притомність. Але на себе йому було начхати. Єдине, що його цікавило, — це книжки. Щойно йому привезли їх, він зовсім заспокоївся. Сидів посеред них багато днів і ночей, а потім почав складати план порятунку книг. Почав вимагати від усіх участи. І батько попередньо домовився з якимось ченцем із монастиря. А Дудик пригнав воза вночі до кам’яниці Кріґелів. Далі вже Кіршнер з Дінкіними зробили все самі: завантажили сорок п’ять сувоїв Тори і вісім мішків із талесами та тфілінами на воза і поїхали вулицею Стефана Баторія, Торговицькою, Міцкевича, через міст над Стрипою, потім перетнули Костельну і нарешті дісталися монастиря. Їхній віз голосно скрипів, і кожен його протяжний стогін різав їхні нерви, тягнув із них жили. Вони чули постріли десь зовсім неподалік, проте саме там, де їхали самі, на їхньому шляху ніхто не траплявся. Ворота монастиря довго не відчиняли, але врешті кілька переляканих монахів прийняли віз із усім вмістом, хоч і відмовилися заховати у себе чоловіків. Повертатись до міста було небезпечно: там знову діялося. Валували собаки. Люди кричали. Один із монахів підказав, що можна сховатись у склепі на цвинтарі. Кіршнер і Менахем Дінкін послухались, а молодший Дінкін різко відколовся від них, тому що не міг покинути свою жінку з немовлям. Вони не встигли його зупинити. Це було неможливо.

І дуже він допоміг жінкам, — пробурчала Нуся.

Ну, — погодилась Уляна. — Його вбили одразу дорогою. Один німець прострелив йому голову, а інший сказав: не треба було вбивати, можна було використати його для роботи. Це бачив батько. Молодшого Дінкіна вбили вже перед будинком.

Один із послушників переказав за кілька днів Дудикові, що Кіршнер і старший Дінкін ховаються у склепі, — підхопила розповідь Христя, сама дивуючись зі своїх спогадів. — І Дудик носив їм туди їжу.

Бачиш, його не застрелили разом із жінками в бункері, — переможно вигукнула Нуся.

Таки ні… — протяжно мовила Христя, замислившись. — Але його застрелили пізніше разом із Кіршнером, коли простежили за Дудиком і знайшли цей сховок на цвинтарі. Застрелив хтось із поліцаїв, бо німці повернулися до Чорткова.

Такого я не пам’ятаю, — вперто стояла на своєму Нуся. — Але пам’ятаю, що Менахемові Дінкіну вдалося вижити. Ми з тобою бачили його потім у лісі, коли тато послав нас до Криводяка, — обернулась вона до Уляни.

Уляна кивнула: — Криводяк узяв його лікарем. Він стількох із того світу повитягав. Якби не Дінкін, вони би не протримались аж так довго. Дінкін і Матвієві витягнув кулю з ноги, і навіть ногу не довелося відрізати.

Тобі не здається, що його убив хтось зі своїх у тому лісі? Лікарів-євреїв наші хлопці убивали, коли стало сутужно. Щоб ті їх не здали, — сказала Нуся.

Сестри помовчали.

Як же він вижив тоді, у склепі? — запитала врешті Христя. — Цього я не знаю.

Коли їх там знайшли, то страшно побили: поламали руки і ноги, потрощили ребра, проламали черепи, — з готовністю відповіла Нуся. — Дудика й Кіршнера так і вбили, навіть стріляти не довелось. А Дінкін знепритомнів. Тільки вбивці цього не знали, він нічим не відрізнявся від мертвих: проламана голова, лице — суцільна виразка. Його кинули на воза з іншими трупами і завезли до ями, де й скинули. Він прийшов до тями вночі під горою мертвих тіл. Якось виліз із-під них і заповз до лісу. Там би і стік кров’ю, але його знайшов Криводяк.

Але бачиш, — повернулася до свого Христя. — Дудик нікого не здав.

Цього не знати, — впиралась Нуся. — Хтось же їх здав. Сховок, де були жінки, знайшли, і їх постріляли.

Я пригадую, мама розповідала, ніби заплакала, — примруживши очі й дивлячись у якусь точку за вікном, сказала Христя. — Вони не взяли немовля з собою до бункера, бо воно могло будь-якої миті подати голос і всіх видати. Його напоїли ромашкою і заховали під ліжком. Але коли німці зайшли до кімнати, немовля все одно прокинулось і заскімлило. І йому тут же прострелили голову. Лея Дінкін, зрозумівши, що сталося, втратила розум і закричала, вириваючись назовні. Сестра намагалася її стримати, але німець уже почув, де жінки ховалися, і почав стріляти в горлечко пляшки, зрозумівши, що це отвір для повітря. А потім наказав батькові і Гогулі знайти вхід до бункера і перевірити, чи всі там мертві.

Тато розповідав, — докинула Уляна, — що немовля Дінкінів налякалося звуку пострілу, яким на вулиці вбили його батька.

Гогуля дуже швидко розібрався з тим, як було влаштовано сховок, — продовжила Нуся. — Він же був інженером, він на такому знався. Німець не міг дивитися на мертве немовля і вийшов надвір, наказавши Гогулі й батькові самим закінчити справу. Вони спустились у сховок і побачили двох жінок, які лежали, міцно обійнявшись. Та, яка була чисто сива, вже померла. А молодша, Лея Дінкін, якраз конала. У неї була прострелена шия. Кров ритмічно порскала високою цівкою, що з кожним наступним спазмом все маліла, маліла.

Сестри знову замовкли на деякий час, а тоді заговорила Уляна.

У куточку тато знайшов малу Фейґу. Вона зосереджено дивилася на свої пальці, якими швидко-швидко ворушила, ніби пряла нитку чи в’язала десятки вузликів. Батько поглянув на Гогулю, і той усе зрозумів. Він навіщось вистрілив убік, у стіну сховку, яку Дудик виклав дошками, і все навколо струснулося — от‑от завалиться. Тоді інженер різко розвернувся і виліз із бункера назовні. Батько поліз слідом. Усі мертві, сказав Гогуля німцеві. Я добив. Викинете трупи, наказав німець і рушив до гурту своїх.

Батько повернувся туди вночі і забрав малу Фейґу. Він приніс її додому під одягом, як кошеня. Ми оточили її і навперебій говорили: дивись, яке воно худеньке, дивись, як кісточки випирають. А мама принесла пів склянки молока, тільки дитина не змогла його пити. Вона сиділа така байдужа до всього — не дивилася на нас, не роззиралась навколо. Все, що її цікавило, — вузлики, які вона, не втомлюючись, швидко плела, вимальовуючи у повітрі дрібні візерунки кінчиками пальців.

І тоді батько сказав, що ми