Амадока - Софія Юріївна Андрухович

То не вона, не говори дурного, — цокала язиком твоя баба. — Щіпаняк її не врятував.

Ти забагато від нього хочеш. Від нас усіх ти забагато хотіла, — хитала головою Нуся. — Роза Боженкер була приречена. Іда Кріґель була приречена. І батько прирік себе тим, що думав подібно, як ти.

Після цього западала тиша, яку врешті Христя порушувала протяжним, схожим на схлипування, зітханням.

Вітольд сильно любив Іду, — казала вона екстатично. — Він більше ні про що інше й думати не міг. Бідний Вітольд. І бідна мама.

Христя ловила на собі погляди сестер і замовкала.

фотокартка: постаті двох чоловіків, які, обійнявшись, поволі сунуть у напрямку вулиці Підгаєцької

Упродовж довгих годин Гогулі не вдавалося заспокоїти Якимчука. Той лютував, аж задихався. Рот його сіпався, смикалася голова — схоже було, що Якимчук намагався хвацько закинути чуба на лівий бік, тільки от не мав він ніякого чуба. З рота летіли краплі слини. Він кричав, що Фрасуляка треба розстріляти, негайно розстріляти. Гогуля відповідав, що розстріляти ще встигнеться, й поглядав крижаним поглядом на Василя, який мовчки чистив кріса на подвір’ї поліційної станції, повернувшись спиною до кількох тіл, які погойдувалися на гілках дерев.

Що сталося з тим старим? — майже пошепки запитав Гогуля у Фрасуляка, щоб не привертати увагу Якимчука, який, міряючи нервовими кроками подвір’я, відійшов від них на певну відстань.

Він помер, — укотре повторив свою версію Фрасуляк. — Не знаю, від чого — від голоду, чи хвороби, чи від зневоднення. Коли я знайшов його, він уже не міг встати. Я спробував підняти його, копнув у живіт — і він спустив дух. Хлопці везли возом трупи на Федір, я сказав їм забрати туди й старого.

Гогуля тяжко зітхнув.

Неправду кажеш, — втомлено глянув він на Фрасуляка. — Ти знаєш, що мене старий не цікавить. Мені не подобається робити те, що ми з ними робимо, але інакше зараз не вдасться. Треба ще певний час затриматися при німцях, одразу всі до лісу не підуть. Тільки ти даремно своїх обманюєш. Я не зможу тобі довіряти.

Василь кивнув через плече на Якимчука і сплюнув.

Ти маєш кому довіряти, — понуро сказав він, не піднімаючи очей.

Напередодні Фрасуляк почув, як якийсь чоловік розповідає Якимчукові про старого єврея, що лежить горілиць на згарищі біля костелу Успіння. — О-о-о, цей! — видихнув Якимчук, зрозумівши, що йдеться про вчителя Кіршнера. Він ще продовжував щось випитувати в чоловіка, коли Василь пройшов повз них, прямуючи до виходу. — Якщо і встане, — сказав чоловік, — то далеко не зайде. Але навряд чи навіть встане. Він так довго лежить там і щось бурмоче під носа — чи плаче, чи сміється. Втратив розум.

Вечір був ранній, але надворі вже запала темрява. Калюжі схопило найтоншим натяком на мороз. Вітер продирав до кісток, особливо лютуючи там, де лежали руїни кам’яниць, і жодна стіна більше не заступала йому шляху.

Він справді знайшов Кіршнера на згарищі будинку його тестя. Розштурхав його, як міг, і, завдавши його руку собі на плечі, потягнув на собі супроти вітру. Той майже не перебирав ногами. Звисав на Фрасулякові, як струхлявіле опудало. Фрасуляк пригадав, як під час минулої війни так само тягнув на собі Авеля Бірнбаума. Тільки той був по-справжньому важкий, ще й пручався. Нога волочилася слідом, як корінь дерева, вивернутий із землі. Єдине, в чому Фрасуляк не був певен, — хто кого з них тоді рятував: Василь Авеля чи Авель Василя.

Вони не зустріли нікого, але Василеві під шкірою ворушилося лихе й уїдливе враження, що з вікон за ними спостерігають. Єдина надія, що через темряву й непогоду розгледіти як слід постаті двох чоловіків, які поволі сунули в напрямку Підгаєцької, тримаючись якнайближче до стін, мало не втискаючись у паркани, було майже неможливо.

Василеві довелося покинути Кіршнера посередині сходів. Той без жодного слова покірно втиснувся під гілки кущів, ніби вповзаючи в чиїсь обійми. Василь бачив Кіршнерове обличчя — міцно заплющені очі, безтямне розслаблення м’язів, затяту відстороненість. То було обличчя людини, яка понад усе хотіла запасти в найміцніший зі снів, з якого неможливо прокинутися. Фрасуляк зрозумів, що так само, як Кіршнер дозволяв йому вести себе сюди, він дозволив би будь-що і будь-кому. Пойнятий цією ж сонливістю — єдиним способом сховатись від реальности, — він приймав би удари Якимчука і будь-які приниження, дозволив би запроторити себе до камери, де чекав би на транспортування до Чорткова або одразу до табору в товарному вагоні. Долаючи кілька сходинок, що провадили до внутрішнього двору кам’яниці, яка належала раніше Кріґелям, Фрасуляк раптом засумнівався у своєму вчинкові. Чи варто навіть намагатися рятувати людину, яка більше не хоче ні рятуватися, ні триматись за хливке слівце «людина» (бо що це тепер таке? хто це?), яка шукає лише забуття й неіснування, яка прагне припинити знати і усвідомлювати, яка прагне не розуміти, що діється навколо й до чого усе дійшло. Не те щоби Фрасуляк його за це засуджував. Він відчув навіть бажання скористатись із Кіршнерового прикладу — спокусу, схожу на м’який дотик вологого язика.

На його стриманий стукіт ніхто не озвався. Він боявся гупати голосно, щоб не привернути увагу когось іззовні. Йому здавалося, Якимчук на цей момент вже прочісує ґетто в пошуках.

Не вірячи, що хтось може його почути, що там, за дверима, взагалі ще є хтось живий, Фрасуляк заговорив у замкову шпарину: — Відчиніть, це я, Василь Фрасуляк. Я привів Лейба Кіршнера, він дуже хворий.

Він повторив це п’ять, десять разів — маючи певність, що це марно, і не уявляючи, що робити з Кіршнером далі. Покинути його тут, на сходах? Привести до станції? Цим кроком він би збив із пантелику Якимчука — той би розлютився ще дужче, побачив би в цьому жестові намагання його принизити. Натомість Гогуля поплескав би його, Василя, по плечі. У кожному разі Кіршнер приречений. Яка різниця, де і як йому вмирати.

І тоді двері прочинилися. На порозі стояла маленька Фейґа. Василь не одразу впізнав її, так сильно вона змарніла. Тонка стеблина шийки стирчала з широкого коміра підперезаної поясом чоловічої маринарки, схожої на маленьку військову шинель. Біляві кучері світилися навколо її голови, підсвічені полум’ям свічки, яку тримав у руках невисокий старий чоловік. Фрасуляк не одразу впізнав у ньому напівглухого теслю — пияка, про якого казали, що його б’є жінка.

Ти що тут? — спантеличений, запитав Василь. Тоді звернув увагу на те, що одяг теслі весь виваляний у мокрій землі. Шматки