Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Вона, здається, не розуміла, в якому світі живе. Все їй було чуже й байдуже. Згоріло «її» господарство? Хто сказав, що воно «її»? А хоч і «її», то й що з того? Згоріло – то й згоріло. Мало що в світі губиться, зникає, пропадає… Он зник, згорів її хазяїн, чи то пак від учора – законний чоловік, зник його син, а тепер її пасинок Василь. В цю жахливу ніч, напевне, в усьому світі померло немало людей. Хтось за ними плаче, побивається, тужить. Усьому свій час. Половина світу плаче, а половина скаче. Так було, так буде завжди. Ось і тобі, Катре, прийшов час лиха! Лиха? А хіба, коли вінчалася з Хуржиком у церкві, ти була щаслива, мала в серці радість?
Їй усе було байдуже. Вона навіть не відчувала холоду, бо сорочка ще й досі на ній не висохла, прилипала до тіла, а ранкова прохолода змушувала мимоволі здригатися.
– Я піду – пошукаю тобі щось сухе, – сказала Параска. – Бо простудишся…
– Як хочеш, – тихо проказала Катря, не вникаючи у слова старої.
Параска поколивала до пожарища. Там, просто на землі, лежало в безладді Хуржикове добро, викинуте поспіхом з хати, і Параска сподівалася, що, може, знайде якусь вдяганку для Катрі.
У цей час з вулиці до двору завернули три чоловіки з ціпками. У переднього на грудях тьмяно блищала мідна бляха – знак влади.
Катря не знала, як його звати, але знала, що це міський справник. В першу хвилину вона здивувалась. Чого йому тут треба? Шукає когось? Але ці думки миттю відлетіли від неї і забулися. Шукає – то й хай шукає. Яке їй до нього діло?
Чоловіки підійшли.
Справник, немолодий уже, огрядний, з сизо-червоним носом, що свідчило про його близьке знайомство з усіма лубенськими шинкарями, ткнув пальцем у бік Катрі і хрипко запитав:
– Катерина Хуржикова?
Катря підвела безтямні очі, перепитала:
– Катерина Хуржикова?
Здається, вона спочатку не усвідомлювала, що мова йде про неї. Лише згодом схаменулася і відповіла:
– Це я.
Справник узяв її за лікоть.
– Ходімо з нами!
Вона навіть не поцікавилася, чому має йти з ними. Повернулася – і пішла. Тільки мати кинулася вслід – перехопила справника.
– Паночку, куди ви її ведете? Для чого?
– А ти хто, жінко? – вирячився на неї справник.
– Я мати Катрина.
– А-а, мати… Ведемо її в управу – дещо запитаємо. Бачиш – скільки хат згоріло! Та й хазяїн із сином згорів… Люди вимагають розслідувати, хто в цьому винен.
– То хіба ж Катря винна?
– Не знаю. Вона ж була господинею всьому цьому. Суддя вияснить… І не заважай, бабо! Не вештайся під ногами! Геть!
Він відіпхнув жінку і швидко почимчикував з двору.
Боса, розпатлана, у невисохлій сорочці, Катря покірно йшла поміж чоловіками, злякано зиркаючи на людей, що юрмилися з самого ранку на вулицях. Люди були змучені після пожежі, злі. До неї долітали слова, що змушували її все нижче і нижче опускати голову. Що вони говорять!
– Боже, яка страшна! Як марюка! – кинув хтось збоку.
– І в сажі!
– Як відьма! Тільки й того, що не на мітлі!
– Та, кажуть, вона відьма і є! І чоловіка спалила, і пасинка!
– Та таку саму спалити треба!
– Ніхто нічого не знає, – заступився чийсь голос. – Що-бо ви говорите?
– Е-е, не кажіть! Правда випливе на поверхню! Хтось та знає! Недарма кажуть: поле краде, а ліс бачить!
Катрине серце похололо. Це ж вони про неї! Це ж її звинувачують! Боже, що вони говорять!
Вона стрепенулася і раптом прозріла. З очей злетіла, мов полуда, якась чорна мара, що окутала її вночі під час страшного потрясіння. Це ж недарма ведуть її до суду! Бо підозрюють у підпалі хатини, внаслідок чого загинули Семен та Василь і вигоріло кілька десятків дворів, а могло вигоріти все місто. Перед нею ніби день розвиднився – і вона ожила.
– Ви куди ведете мене? – зупинилася і рішуче спитала справника.
Той аж очі витріщив. Оце тобі на: плохенька вівця раптом заговорила!
– Там побачиш! Іди!
