Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Несподівано знадвору обізвалась Параска:

– Катре, ти там? Вилазь! Вилазь, поки не пізно! Стрибай у вікно!

– Як же я вилізу? Обгорю!

– Підійди до вікна – я обіллю тебе водою!

Катря стала проти вікна, нагнулася – і тут холодний струмінь облив її з голови до ніг. Тоді вона перехилилася через підвіконня і, шугнувши прямо в полум’я, упала на землю. Хтось вилив на неї ще одне відро води, чиїсь руки підхопили її, відтягли подалі від вогню.

– Жива? Не обпеклася? – над нею схилилася Параска.

Катря підвелася.

– Здається, ні. Трохи щемлять руки…

– А Семен? Де він?

– Залишився там, – відповіла Катря. – П’яний! Я не змогла підняти! Такий важкий!

– О Боже! – закричала стара наймичка. – Люди-и! Семен залишився в хатині! Рятуйте-е!

Та вже ніхто не наважувався лізти у вогонь – усе було охоплено полум’ям. Палаючі іскри летіли на хату, на возівню, на конюшню, на сусідське обійстя.

Хтось закричав:

– Хата горить! Дивіться – хата горить! Виносьте добро!

З другого боку почулося:

– Зайнялися возівня та конюшня! Виганяйте на вулицю коней, волів, корів! Швидше! Де Василь? Що він робить?

Василя ніде не було.

На дзвіницях лубенських церков забили на сполох дзвони. З Хуржикового подвір’я вогонь перекинувся на сусідні двори. Небезпека почала загрожувати всій вулиці. Стривожені людські голоси змішалися з гоготанням полум’я, що швидко пожирало суху солому й дерево, з ревом нажаханої худоби, з іржанням коней. Червоне зарево піднялося над розполоханим містом.

А Катря стояла посеред двору, оточена пожежею зі всіх боків, окрім воріт, що не зайнялися, і якимось збайдужілим, ніби мертвим поглядом оглядала гинуче Хуржикове господарство.

І якось не відчувала ні смутку в душі, ні жалю за тим, що все гине, бо ще не звиклася з думкою, що все це не тільки Хуржикова, а й її власність. Вона ще не могла збагнути того, що, не побувши заміжньою жінкою, раптом стала вдовою і наслідницею всього того, що зараз так легко і з такою люттю пожирав вогонь.

Одна думка товклася в голові: як усе це сталося? Звідки взявся вогонь? Хто підпалив хату? Хто підпер двері, щоб молоді згоріли? А сумніву не було, що саме таку мету переслідував той, хто це зробив.

Шукала відповіді – і не знаходила.

Після розгрому турецького флоту та смерті Сидора Білого Катерина з подання Потьомкіна призначила кошовим отаманом піших козаків Харка Чепігу, в миру – Захара Куліша, отаманом козацької флотилії – Антона Головатого, якого турки величали адміралом, Запорізькому «Війську вірних козаків» присвоїла назву «Чорноморського», а самому Потьомкіну – титул «Великого Гетьмана козацьких військ». Багатьох морських старшин було нагороджено Георгіївськими хрестами та срібними медалями за хоробрість.

Лише Поля Джонса було обійдено нагородою. Принц Нассау-Зіген нашептав «сіятельному», що зарозумілий «американець» порушив його інструкцію і повів на абордаж ввірені йому кораблі занадто рано, раніше, ніж була придушена гарматним обстрілом вогнева сила турків, від чого загинуло багато козаків, а серед них і кошовий отаман.

Поль Джонс почував себе ображеним, але виду не подавав. Навіть найближчі до нього люди – Івак та мічман Недашківський не помітили, як гірко адміралові на душі. Один він знав, як йому гірко. Так, що в першу мить подумав було про відставку. Лише шотландська твердість характеру та американська схильність до гумору утримали його від нерозважливого вчинку. Одно втішало його: командуючим козацькою флотилією був призначений Антон Головатий, чоловік розумний, освічений, хоробрий і, головне, – приязний до нього. З ним приємно побесідувати і не менш приємно співпрацювати та воювати.

Головатий теж був здивований і вражений несправедливістю і відверто висловив своє ставлення до цього.

– Ганьба! Був би живий Сидір Білий, він прямо звернув би увагу найяснішого князя на цю несправедливість! – Від обурення його мужнє голене обличчя почервоніло, а чорні очі метали блискавки. – Після того, що сталося, мені незручно носити свою нагороду, – вона по праву належить вам, адмірале!

І він потягнувся, щоб зняти з себе Георгіївський хрест.

Поль Джонс перехопив його руку.

– Ні, ні, друже мій, ви чесно заслужили нагороду – і носіть її на здоров’я! До того ж чутка про це дійде до головнокомандуючого, і він затаїть гнів на вас! А я цього не хочу. Я знаю, чого вам коштувало відродити славне Запорозьке Військо