Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
– Е-е, це все не просто! Так би ти й залишилася наймичкою, а після вінчання все Хуржикове добро по спадку належить тепер тобі…
Катря зблідла.
– Бог з вами! Що ви говорите, добродію! Яке добро? Воно все згоріло!
Пухляков покрутив головою, заліз рукою під мундир і зі смаком почухав груди.
– Е-е, жінко, не кажи! Встигли вигнати за ворота коней, волів, корів, свиней, овець. Згоріла лиш птиця… А земля! Хіба це не багатство? Покійний, царство йому небесне, був не з бідних!
Він усе знав.
– Та що ви мені приписуєте! – вигукнула Катря. – Я йшла за нього по добрій волі і без задньої мислі!
– Однак ти жива, а він згорів! І син його десь подівся. Мабуть, теж згорів.
– За Василя я нічого не знаю. Його в хатині не було. А чоловік був п’яний…
– Ти залишилася єдиною спадкоємницею Семена Хуржика і, як я зрозумів, не просто вдовою, а… гм-гм… непорочною дівою… – Пухляков тихенько засміявся – хе-хе-хе! Сміх його був неприємний, підступний.
Катря почервоніла по самі вуха і промовчала.
– У тебе, кажуть, був коханий, Хуржиків-таки наймит Івась Бондар. Він під час поїздки в Крим десь, кажуть, подівся. Але ніхто не бачив його мертвим. Отже, не виключено, що він живий, десь переховується у тихому закутку і жде від тебе звістки, щоб з’явитися і посісти місце Семена Хуржика… Тепер ти уторопала, що ваш намір білими нитками шитий?
Катря аж задихнулася від гніву.
– Та що ви навигадували, пане! Мені і в сні не могло таке приснитися, як ви мені приписали! Я не хочу слухати ваших вигадок! Відпустіть мене додому! – голос її зміцнів, у ньому раптом почулася внутрішня сила, що здивувала і насторожила суддю.
– Я нічого не навигадував, – твердо сказав він, – а розповів тобі те, що говорить народ!
– Який народ? Я хочу його бачити!
– Є свідок… Ти хочеш його бачити?
– Хочу! – вигукнула Катря, зрозумівши, що над нею нависла неабияка небезпека і потрібно оборонятись.
Пухляков простягнув руку до невеличкого дзвоника і подзвонив. На порозі з’явився парубок.
– Грицьку, приведи свідка!
Катря напружилася – втупила насторожений погляд у двері і не відривалася від них, аж поки вони знову відчинилися і в їх темному отворі виросла жіноча постать.
Луша? Катря аж кинулася, та суддя застережно постукав пальцем по столу і різко гримнув:
– Сиди!
Тим часом Луша, не вагаючись, пройшла до столу і сіла навпроти Катрі. Весь її вигляд говорив про те, що ця кімната їй уже знайома і що настроєна вона рішуче: сміливо дивилася на Катрю і зовсім не тушувалася, не ніяковіла перед суддею.
Пухляков знову потарабанив пальцями по столу, повернув свої очиці на Лушу:
– Свідок, як тебе звати?
– Лукерія Сідлецька, – відповіла та. – А по-простому – Луша.
– Ти цю жінку знаєш? – показав на Катрю.
– Ще б пак! Ми були наймичками у покійного Семена Хуржика.
– Що ти про неї ще можеш сказати?
– Що можу сказати? Що вчора вона вийшла заміж за нього і стала господинею Хуржиковою, а сьогодні – вже вдовою.
– Чому так сталося?
– Хуржик згорів під час пожару.
– Чому ж стався пожар? Це необережність чи злочин?
– Думаю, що злочин.
– А саме? Хто міг підпалити хатину?
– Думаю, що Катря…
Почувши це, Катря зірвалася з місця і кинулася до Луші.
– Ах ти ж гадюка! Так от звідки пішли ці підлі чутки! Від тебе!
Вона вчепилася руками в Лушині коси і почала шарпати її голову. Луша заверещала від болю і почала вириватися. Жмути волосся полетіли на підлогу.
– Припиніть! – верескнув Пухляков, а потім загукав: – Грицьку! Грицьку! Сюди! Розніми їх!
Вбіг Грицько, схопив Катрю на оберемок, відтягнув до лави.
– Тримай її, бо така скажена, що й очі повидирає! – Суддя хустиною витер піт, що раптово зросив йому