Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
– Підпер кілком? – аж кинувся Капніст. – Ти про це казала судді Пухлякову?
– Ні, не казала… А він не запитував, чому я не покликала людей або чому не витягла з хати Хуржика.
– Що ж далі?
– Я кинулась назад, вибила вікно і спробувала витягти через нього Хуржика, якого не могла добудитися.
– Ну й що?
– Я зуміла лише стягнути його з ліжка на долівку, а підняти, щоб витягти через вікно, у мене не вистачило сили. Він такий важкий!
– Ще б пак! І тоді ти…
– У вікно вже шугало полум’я, стеля почорніла, тріщала і от-от могла впасти. І тоді Параска вилила на мене крізь вікно відро води і наказала стрибати… І я стрибнула… Прямо в полум’я… А там мене ще раз хтось облив холодною водою… Так я врятувалася від страшної смерті…
Вона замовкла і з надією підвела очі на свого співбесідника, ніби питала: ну, в чім же моя вина? Але він запитав ще:
– А чому Луша назвала тебе відьмою? Чи, може, хтось перший вимовив це слово?
– Та Луша ж!
– А чому саме відьмою? Невже тільки тому, що застала, як ти ворожила? Але майже кожному хоч раз у житті ворожила циганка чи баба-ворожка. Та можна й самому собі поворожити. Хіба не так? Це у нас звично. Мабуть, немає тієї дівчини, яка б не хотіла знати свого майбутнього…
– Бачите, коли Луша стала на службу до Хуржиків і побачила ще не старого вдівця і його сина-парубка, то почала відразу підбивати до обох клинці, щоб сподобатись комусь і вийти заміж. Дуже вже їй хотілося стати заможною господинею. Але вони не звертали на неї ніякої уваги. І вона швидко зрозуміла чому.
Катря раптом замовкла, ніби спіткнулась на якомусь слові, – аж Капністові довелося перепитати.
– А чому, Катре?
Дівчина зніяковіла, щоки її знову зарожевіли.
– Та… Аж соромно мені казати…
– Обидва закохалися в тебе? – допоміг їй Капніст.
– Так, – ще більше зніяковіла Катря і опустила очі. – А як ви здогадалися?
Капніст усміхнувся, розвів руками.
– Бачиш, неважко здогадатися… Ти гарна дівчина, – отож не дивно, що в тебе закохалися і батько, і син… До речі, де ж подівся син? Як його?
– Василь.
– Де ж подівся Василь?
– Не знаю. Я його не бачила після пожежі.
– А до того?
– А до того сидів за весільним столом… Блідий, мов смерть… Мені було жалко його.
– Все-таки – де ж він подівся? Невже ніхто не бачив?
– Люди кажуть, що згорів, як і батько… А я думаю, що після всього пережитого зійшов з дому… Адже йому нелегко… Йому важче, ніж будь-кому. Як він мучився і переживав, бідний, в останні тижні, – і словами не переказати!
Капніст задумливо дивився на Катрю. Ні, що б не говорили люди, ця дівчина не винна у підпалі Хуржикової оселі і в його смерті. Відповіді її осмислені, щирі, мов на сповіді. Ніякого намагання викрутитись, ніякого лжесвідчення. Дивиться прямо – у вічі. Тримається достойно. Хіба що трохи ніяковіє від того, що одягнута в якусь стару лахманину, накинуту наопашки на білу сорочку, на якій видніються сліди сажі. Тиха, спокійна. Аж не віриться, що, як розповідав Пухляков, накинулась на Лушу, мов фурія. Хоча, коли вникнути в її тодішній душевний стан, і це можна зрозуміти і виправдати.
Однак неясними залишалися кілька запитань: хто підпалив хатину, хто і навіщо підпер кілком двері і де подівся Василь? Пухляков каже, що обгорілий труп Хуржика знайдено, знайдено також і залишки обгорілого дубового кілка, яким, напевне, були підперті двері хатини. А от ніяких слідів Василя не виявлено.
Невже й справді він зійшов з дому? На це запитання відповідь дасть лише час.
– Скажи мені, Катре, – звернувся він до дівчини, – і
