Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
– Е-е, ні, – відповіла Одарка. – Ходімо разом!
– Ходімо! Ходімо! – загукали всі. – Уже пора!
Вони гуртом зайшли до світлиці і, вигнавши захмелілих чумаків, що виціджували з пляшок останню горілку, підхопили Хуржика та його молоду дружину попід руки – потягли з хати.
– Спатоньки, молодята, спатоньки пора!
Хуржик ледве чалапав, притримуючись руками то за одвірки, то за стіни, то за молодиць. Він на радощах таки добре перебрав і не міг слова мовити – тільки гикав.
На свіжому повітрі зупинився – рвонув на грудях сорочку. Ґудзики з тріском повідлітали – вітерець війнув йому в груди прохолодою.
– Ху-у… Гик! Як легко стало! К-катре, це ти? К-куди ти м-мене ведеш?
Катря мовчала – ледве дихала, принишкла, мов курча, коли в небі з’явився коршун. А молодиці підхопили Хуржика попід руки, засокорили:
– А куди ж, князюшко наш? На м’яку постіль з княгинею, з молодою дружиною!
– А-а! А де Катря? Д-де жона моя?
– Та тут вона! Тут!
Їх увіпхнули в кімнату і залишили одних. Хуржик нетвердою ходою доколивав до ліжка, сів і довго хилитався, намагаючись щось заспівати, але співу не виходило – одне муркотання.
Потім підвів голову – побачив Катрю.
– Ц-це т-ти? Роззуй мене! – і повалився на подушку.
Катря стягнула з нього чоботи, ноги кинула на ліжко.
– І ти лягай б-біля м-мене! Та роздягнися! – сказав і зразу ж захропів.
Катря роздяглася, перехрестилася – сіла на ослоні, біля вікна. Хропіння подужчало – важкий хмільний сон наліг, мов камінь, на Хуржика. Катря стиснула зуби. Розпач вкотре за останні дні холодною кригою скував її серце, нестерпним відчаєм охмурив душу. Боже, Боже! Як їй жити? Як звикнути до свого нового становища? Як лягти поряд з нелюбим чоловіком? Та краще померти! Краще петлю накинути на білу шию, ніж розділити з ним шлюбне ложе!
Вона довго закам’яніло сиділа край вікна, не знаючи, на що зважитися. Була в такому стані, що коли б побачила петлю, то й хвилини не вагалася б. Але ні вірьовки, ні петлі ніде не видно – одні голі стіни, свічка біля божниці блимає жовтим оком, тускло освітлюючи невелику хатину.
Хуржик лежав горілиць, розкинувши руки на все ліжко, а з його роззявленого рота вилітало таке могутнє хропіння, що Катрі здалося, що то хропе не людина, а кінь.
Їй стало огидно, і вона повернулася до вікна. Надворі було темно, але на білих стінах хати мерехтіли якісь червонясті тіні. Спочатку Катря не придала цьому значення, коли ж згодом глянула вдруге, з подивом відзначила, що все подвір’я залите цим червоним світлом.
Що це? Місяць зійшов чи пожежа?
Раптом вона відчула запах диму, він ставав усе сильнішим.
Боже! Щось горить!
Катря кинулася у сіни – до дверей. Штовхнула їх, але двері не відчинялися. Підперті, чи що? За ними щосили гоготало полум’я. Отже, тут не вийти! Тоді вона метнулася в сусідню – через сіни – кімнатку і остовпіла: тут уже палала стеля, шибки у вікні потріскалися, вогонь лизав смолисті лутки і раму. Знадвору доносилися крики.
– О Боже! Звідки ж це лихо?
Страх змусив її відступити назад, у кімнату, де лежав Хуржик. Тут вогонь ще тільки заглядав з-під стріхи у вікно – тож можна вилізти і врятуватись, щоб не згоріти в цьому палаючому пеклі. А Хуржик? Вона й зараз не могла назвати його чоловіком. Він лежав, як і раніш, горілиць, завдаючи могутнього хропака… Вона почала його будити, та він не прокидався, лиш перестав хропти і відмахнувся рукою.
Що ж робити? Над ліжком почала чорніти стеля. Хвилина-дві – і в кімнату шугоне вогонь!
Тоді Катря схопила ослін і висадила ним віконце. З даху падали палаючі віхті соломи – крізь них ще можна вибратись. Коли б же не п’яний Хуржик!
Вона схопила його обіруч, та підняти не змогла. Важкий, мов камінь!
– Вставай! Вставай же! Горимо! О Боже!
Тузала сплячого туди-сюди, ударила навідліг рукою по щоці – ніякої відповіді, лише буркнув щось. Горілка приголомшила його, відібрала і пам’ять, і розум, – лежав, мов мертва, байдужа до всього колода.
Вона оглянулась і похолола: полум’я вже заволокло віконце, єдиний рятівний вихід з цього пекла. І тоді вона закричала:
– А-а-а! Рятуйте! Людоньки-и!
