Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

якою дихав Брус. А один вартовий став збоку коло неї, а другий відімкнув ключем дверцята кабінки. І вони швидко і раптово відхитнулися від своїх чавунних одвірочків. А зсередини кабінки висунулися коліна і взуті в черевики обидві ступні ніг… А тулуб важко, осунувшись поміж стінками, сів на стілець, а з стільця похилився на чавун лівої стінки та й так затримався. І зараз же права нога трошки піднялася над лівою, яка підбором черевика придавила поріг. А чоловік у білім халаті звелів:

— Витягніть його відтіля і покладіть на підлозі…

І вартові за руки і за ноги виволокли з кабінки заклякле людське тіло та й поклали перед відчиненими дверцятами. А чоловік у білім халаті зупинився над виволоченим і, дивлячися на його, спитався:

— Коли його садовили сюди?

Та й хитнув головою до розчинених дверей кабінки… І вартовий сквапливо повідомив:

— Його посадили не цієї ночі, що минула, а аж тієї.

Виволочений лежав на правім боці, підігнувши обидва коліна. Поли його пальта лежали ззаду, і через те ввесь його перед був видний. Але сірий піджачок був застебнутий на всі ґудзики, тільки сорочка відкривала шию і підборіддя, заросле бородою. Штани під животом були мокрі. І чоловік у білім халаті подивився у кабінку. Там була калюжа, що тепер почала стікати через край чавуна на долівку. І нагнувся чоловік у білім халаті, і взяв нерухому людину за руку, і почав слухати… А потім підвів голову до вартових:

— А поверніть його горілиць.

І перевернули його. І чоловік у білім халаті, поклавши свою течку додолу і витягши із неї шприц, устромив його у жилу коло шиї і щось туди упорснув. А положивши шприц назад, він знов почав слухати живчик на руці лежачого. Нарешті нагнувся, придавив обоє плечей нечувственному і звелів:

— Ану один тягни праву ногу, а другий помалу на неї натискуй саме на коліні.

І виправили ногу. Це саме зробили і з іншою. Руки лікар розділив, примостивши їх коло відповідних боків. І звівся і знов звелів:

— Віднесіть його у ту камеру, з якої його сюди і припровадили. Живчик у його живий, і до вечора у його відійдуть зашпари… А те, що в його позаклякали ноги й руки, то це через те, що він дуже рано відірвався від дірки. Я зразу навіть думав, що він уже мертвий… Чи ноші тут?

Та й кивнув головою на заперті червоні двері. Вартовий зауважив, що треба піти у сусідню камеру по них. Лікар вийшов, залишилися тільки вартові. І той, що відчиняв дверцята кабінки, показав пальцями на лежачого:

— Дивися, у його вже й соплі почали текти.

Та той, глянувши, тільки й промовив:

— В тебе ключі. Піди візьми, та віднесем його.

І той вийшов.

Розділ дев'ятнадцятий
У тюрму

У вікні камери відбивалися із протилежної цегляної стіни такі кольори вечора, як ото бувають від сонця береги чорних дощових хмар, які виступають із темноти, коли не можна розібрати, чи ті хмари злилися з вечором і вже без його буде ніч, чи то сьогодні ніч межує не з вечором, а з завмираючим днем. В камері було тихо й понуро. Іван Брус лежав на тім самім місці, де лежав і першого дня, але тепер був повернений обличчям до стіни. І ті складки пальта, що переписували спину, лежачу впоперек, говорили про те, як він у кабінці, скоцюрбившись, кам'янів. Тіні складок на пальті були ширші, ніж складки, і зливалися з темністю нар. Здавалось, що Брус ними прив'язаний до свого місця. У цій камері вже нікого не було, крім нього. Навіть кацапа кудись перевели. І тиша була однією суттю невеселих сутінків цього приміщення. Іван почував потребу їсти і вів боротьбу з цією потребою. Скраю нар, якраз напроти його ніг, стояла дерев'яна миска з двома котлетами, з купою смаженої капусти, перемішаної з присмаглими вишкварками, і з дерев'яною ложкою зверху спокусливої напоготови. З півгодини тому чекіст йому вніс оту їжу. Брус тоді лежав спиною до стіни… Чекіст поставив під самий ніс тарілку, повернувся, скочив з нар і вийшов з камери. Ув'язнений, полежавши кілька часу, дивлячись на гріх перед душею і поковтавши трохи непокірної слини, з великими болями в ногах і в спині підвівся та й відсунув усе це добро собі аж під ноги. І вже ліг лицем до стіни, а спиною до камери. Він боявся не того, що він почав би їсти. Ні. Він би цього не зробив. Він того боявся, що увесь час мучився б, тримаючи себе на певнім рішенні. Та, правду кажучи, і ті, що хотять страшно їсти, або бояться, що в їжі є отрута, то теж не їдять. Значить, його страшна гра спадається із згаданою можливістю. Та ось де жах. У його від бажання їсти і ноги почали дошкульніше боліти. Навіть та думка, що проскакувала запереченням до їжі, не зменшувала його загальної і болючої мізерії всього тіла і духу. Він себе не врятував від бажання їсти тим, що відсунув їжу аж у ноги. Він знав, що їжі й не торкнеться, але знав і те, що він буде нездатний думати ні про що інше, а тільки про їжу. Значить, буде прив'язаний тільки до неї, тільки вона буде в свідомості. І він буде тільки манісінькою тварючкою, ще меншою, ніж маленьке телятко, прив'язане в лузі мотузком до прикорня, яке може збавитися від мотузка тільки за допомогою хазяйки. І він тепер з усією своєю свідомістю є прив'язаний їжею до волі чекістів, до волі своїх наглядачів, катів… Ну й що ж?.. Нехай навіть так. Нехай його уява і почуття стають у допомогу чекістам, нехай вони за спільників катам, але його воля поведе його душу до незалежності, навіть і на смерть… І чекісти із сучасного його стану не матимуть задоволення, бо