Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка
І, звернувшися до Бруса, він почав, ніби для того, щоб переконатися, чи він добре все чув, чи ні:
— Я тобі не вірю… Ми тут домучимо тебе до останньої ниточки твого єства… Ми доб'ємося, де початок правди тому, що ти говориш, а де її кінець. Ти мусиш знати, що ти лазитимеш навколішки і проситимеш, щоб тебе убили і не мучили довше… І будеш каятися кожним твоїм скривавленим кроком у тім, що ти, не довідавшися, з ким маєш до діла, почав розмову про жидів… отут у камері… Ну скажи, хто я?..
— Жид.
— А це хто?
Спитався Сіямський, показуючи пальцем на закам'янілого свого товариша так, як робив раніше це саме і Парцюня.
— Мені здається, що він переодягнений жид.
І Сіямський нагнувся до його, неначе та жінка, що розмовляє з чужою, але цікавою дитиною:
— Та ж яка різниця між переодягненим жидом і справжнім?.. І з чого ти узнаєш таку різницю?..
Брус мовчав і дивився понуро собі під ноги…
І допитувач перебив Брусові мовчання:
— А я ось тобі кажу, що це зі мною ніякий переодягнений жид… а є справжній українець і має прізвище Парцюня… От і помилився ти…
І Брус підвів голову і уважно подивився на Парцюню і, впізнавши його, супокійно і зрівноважено, ніби відкидаючи повідомлення Сіямського, запевнив:
— Це є слуга жидівський.
— Ну, ось бачите!..
Стріпонувся Сіямський до Парцюні:
— З ним немає чого говорити… Щось неймовірне!..
І підвівши, і повернувши свою начальницьку голову до дверей камери, і піднісши голос до металевого бриніння, яке з'являється в людей і при крайній небезпеці, і тоді, коли вони говорять останню і найсправедливішу волю для розподілу милосердя і кари між небезпечними полоненими, гукнув:
— Стрілок!
І чекіст, той, що стояв за порогом камери, тримаючи у руці ключі, гукнув теж:
— Стрілок!
Та й пішли далі й далі перегуки по коридорах, неначе луна від якогось голосного крику:
— Стрі…ло…о…
І нарешті почулася швидка і рівномірна військова хода, аж гуп підкованих підборів по дерев'янім помості стрясав понурі стіни чекістської цитаделі. Та й зупинився поруч з ключарем озброєний вартовий, віддаючи шану Сіамському завченим та обездушеним вигуком:
— Єсть, товаришу начальник.
— Візьміть арештованого і посадіть у першу кабінку, та й наглядайте її, аж доки вас там не змінить другий вартовий.
Звелів Сіямський.
— Єсть, товаришу начальник!
Вигукнув підлеглий і негайно запропонував Брусові таким самим голосом, яким подавав згоду й начальникові:
— Давай за мною… Швидше…є…!
Брус устав з нар, а Сіямський з Парцюнею відступили назад і дали йому прохід. І потім мовчки дивилися на його розстебнутого і в синяках, похожих на звичайні плями бруду, що в'ївся в обличчя поміж неголеним волоссям. Брус себе почував під час свого проходу проз їх так, неначе сподівався удару з якогось боку. Шкіра і все його єство нащетинювалося супроти притаєних загроз. І тільки аж за порогом камери, коли він ішов по коридору, то у його єстві стала свідомо відчутима та приємність, що він те сказав своїм катам, чого, він певний, ніхто не насмілився б і подумати на всіх просторах «есесерії». Та ще так він сказав, неначе з–за якогось незримого щита, де всім своїм життям він був майже недосяжним. Дарма, що його могли бити, але ж раптово убити не могли. А він добре знав, що значить моральна правота навіть перед піднятою рукою смерті. Він знав, що рука смерті не раз перед такою силою охлявала і безсило опадала. Він логіки не шукав, він ішов полапки, інтуїтивно і дуже добре знав відчутимістю, як своєю поведінкою б'є свідомих катів разюче і мстиво, а несвідомих він розслаблює і робить їх удари не такими–то вже й певними. Він почував, що не вони зі зброєю в руках є герої, але він є герой, бо не боїться всіх мілійонів смертей, прихованих і на видноті, і в затінках, і в одиночках, і у землищах, і в револьверах, і в кулаках звірино безжальної сторожі… Він не боявся смерті ні в окремій тюрмі, ні серед тисячі тисяч задротованих в'язниць на тлі просторів усієї «есесерії», зануреної у тьму стогонів всіх маленьких націй і в розпуку обманутої і закатованої України!..
І враз Брус помітив, що вони дуже довго ідуть коридором і дуже часто переходять сині купи світла. Та й глянув на стелю. І те, що він побачив, його дуже вразило. Через кожну однакову відстань вгорі на стіні під самою стелею виднілася вкручена лампа у скляній та синій сурмі форми конвалії. І кожна сурма була завдовжки метрів з півтора. Одна з одного боку стіни, а друга з другого так, що були націлені відтвір у відтвір… І синє світло їх зліталося одно в одно. А в просторі поміж наставленими сурмами і долі внизу, і на стелі вгорі купчилися страшно густі плями синьості і своїми пригаслими краями сходилися з задніми плямами і передніми, утворюючи з'єднані і подовгасті кола синього світла уподовж стелі і вподовж коридора. І внизу була стежка синя, і на стелі була стежка синя. А по обох боках стежок під самими стінами була темрява. Вся ця сполука світла робила враження на Бруса дивно тривожне і нашорошене до зустрічі страшних несподіванок.
Вартовий ішов у його з правого боку у тій смузі світла, що давало шкло сурем пригвинченими хвостами до стіни. І він чекіста не бачив, бо синє світло зливалося з утомою Брусовою і тягло не в сон, але в густоту моторошності душі, що теж випромінювалася
