Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка
— Що, ви не ходили до чоловіка?
— Чого ж би це?.. Ходила.
— Але ж бриль…
Олена Антонівна схаменулася і вигукнула:
— Боже, яка ж я!.. Посадила вас призволятися вечерею, а шклянок ні однієї немає на столі…
І побігла в кухню, принесла, поставила, налила і попрохала:
— Їжте… Ось яйця. Хліб… Все, що на столі, воно призначене на вечерю… Для вас.
Але Чудієв не дивився на страви, а дивився на господиню. Його вражало те, що вона мала незвичний вигляд, а він не розумів чого. І не зважаючи, як розв'язати незвичайність своїх вражень, він знов спитався:
— А справді, що це таке?.. Що бриль не там, де треба?
— Ви таки своєї, Сергію Івановичу!.. Ви боїтеся, щоб я вас не обдурила?.. А це ж однаково, що виявити бажання, аби не було на світі жінок… Бо що ж то за жінка, коли вона не хитрує?..
А потім зниженим голосом скарги прогомоніла:
— Бриль не прийняли. Мені сказали принести його через два дні. А ці два дні я мушу лежати у себе в ліжку і не виходити ані на крок ніде з хати… Я маю домашній арешт…
А потім знов тим самим голосом, яким говорила спершу, спиталася:
— Ну, правдивий чоловіче, скажіть мені, чи треба нести бриль, чи ні?.. Чи мій чоловік живий, чи ні?
— Та чи ж ви були сьогодні у Чеці?..
— Та ж чуєте, дорогий приятелю, що я маю два дні домашнього арешту. Хто ж би мені його дав? Не ви ж і не директор лікарні… тільки Чека…
І вона йому розказала чисто все. І про Сіамського, і про розмову двох чекістів, і про Парцюнину візиту. Під час її розмови Чудієв сидів і жадібно слухав, не торкаючися їжі. І нарешті відповів:
— Вони вашого чоловіка вбили. А як ще ні, то швидко вб'ють… Справа ясна. А те, що вони вам пропонували служити разом з ними, на мій погляд, дуже добре. Наш час освячує тільки існування на цім світі. Він не хоче бачити тієї ціни, яку люди платять за це існування. І що ж, ви думаєте бути чекістським лікарем?.. Думаєте бути сучасним катом?
І Олена Антонівна, усміхаючись і дивлячись на його грайливим поглядом, недбало і вдоволено відповіла:
— Буду… Ви мій перший учитель. Ви навчили мене бути розумною… І я хочу вам віддячити… Я хочу вас узяти собі першим коханцем. Мене кликано бути чекісткою… І я дуже добре знаю, що таке запрошення не значить, що я маю хист до катівського діла. А значить, що я сподобалася тим, які мене бачили… Вони хотять мати мене коло себе: чи це буде в ліжку, чи це буде над трупом свіжозакатованого… Ну, Сергію Івановичу, який із вас мужчина?.. Будете першим?..
І Чудієв оглянувся, швидко встав, підійшов до вікна і затяг його шторою. А потім знов сівши на своє місце, став відповідати, переборюючи на своїм обличчі сміх:
— Ви сказали, що будете служити у Чеці, і я вам скажу, що я буду першим вашим полюбовником… Якби ви мені сказали інакше… Що не хочете служити там, то я взавтра до вас і не здоровкався б… Розум — значить убити мільйони, а самому жити по кістках убитих. Убити Україну і жити славою її смерті… Ось наша доля, мила Олено Антонівно… А тепер я почну з полегшенням вечеряти, а ви мені кажіть: чи почнем із сьогоднішнього вечора, чи з завтрашнього?.. Як на мене, то я б уже сьогодні вас хотів би цілувати в ліжку…
Він випив чай і жадібно їв хліб. А хазяйка, пустивши проз вуха його зальотницьку згоду, стала припрохувати:
— Сергію Івановичу… Їжте яйця… Я їх носила чоловікові. І їх не прийняли від мене. Мій чоловік моїми прийдешніми полюбовниками, які будуть після вас, приречений на смерть, «справа ясна», як ви кажете… Тільки я ще не розберу: що ж я буду таке взагалі на цій дорозі рятунку свого існування?.. Чи тією плювачкою, що у нас у клініці стоїть перед кабінетом директора, в яку кожен може плювати, не думаючи її образити?.. Чи стерв'якою, яку кожен собака, здибавши в рові, має можливість наминати, дерти, гризти і тягати по пилу, по гної і по всіх смердючих просторах?.. Прохаю вас, їжте… Їжте… Це я готувала для чоловіка, а тепер ви будете мій перший полюбовник і з'їжте призначене моєму чоловікові… Але себе я ще сьогодні вам не дам… Прийдіть до мене взавтра о пів на десяту годину ранку. І ми полагодимо справу полюбовництва… Милий і дорогий Сергію Івановичу, чого ж ви ні в сих, ні в тих?.. Невже хочете тікати так швидко?.. Почекайте ще хоч хвилин п'ять… Ви пам'ятаєте сьогоднішній ранок?.. Тоді ви мене не пускали, щоб договорити. Мотиви у вас були для цього ті, що котрийсь із нас сьогодні може не дожити до вечора… І у мене є ті самі причини, тільки я їх затушкувала згодою служити катом у Чеці… І вам мої причини не такі болючі, як вам ваші…
Чудієв устав і мовчки почав шукати чогось по своїх кишенях. А потім, не знайшовши і сівши, спитався:
— Чи у вас є аспірин чи пірамідон?.. Ви хворі. Прийміть, як є, і ляжте в ліжко.
Олена Антонівна, подивившись на його уважно, відгукнулася:
— Нема ні того, ні того. А чого ви гадаєте, що я хвора?
— Хіба не видно, думаєте? У вас же нервові балачки. І дійсність у вас перемішана з небилицями. Якби ви вже допевнилися чогось із Чекою, то
