Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

Казка — гарна річ, але хліба слухачеві не дасть. І ми тепер тільки те робимо, що в обсязі наших реальних можливостей у цім житті і на цій землі. Вроду, красоти ми відкидаємо, бо вони не корисні. Надія — теж краса. І хто її плекає, той шахрай. І от через те, коли вам Сіамський сказав, що візьме для передачі бриль для вашого чоловіка, то це він так само вас поставив перед вашим же бажанням, якби сказав прийти до його через п'ятсот тисяч років… Бо комуністи бачать, що треба робити, а що ні. Як треба, то цієї ж миті вони роблять і не відкладають ані на цятинку часу. А коли вони відклали на день, то це вони відклали на тисячу років… На нездійснимість..

Ах, та що говорити?.. Кожна сліпа, глуха й дурна людина уже переконалася, що із всього того, що наші установи обіцяють, нічогісінько не дається, бо вони не для підтримки ілюзій, а для реальних можливостей. Вони для того, щоб брати податки і зміцнювати комуну тут і за границею, а не для підтримки слова «добро» для якихось там невідомих… Це ви мусите знати, як майбутній чекіст, аби не стукати чолом у двері, які треба просто розвалити… От що… Поставте сумнів до призначеного терміну моїм товаришем і ви наблизитесь на якусь цаль до дійсності…

І він устав і обминув стіл, і підійшов до Олени Антонівни, і простяг руку на прощання… І вона встала, але обидві свої руки трошки відвела назад і вимовила твердим і сумним голосом:

— Я вам руки не подам. Ваш світ страшний. І моя маленька самота із старими богами, такими, як Христос, Гюго, Діккенс, мені миліші, мабуть, і за все моє бідне і безборонне життя!.. Бувайте здорові…

І Парцюня хрипко промовив:

— Значить, я зробив неудачний хід… Значить, ви пропали…

— А не ви?..

— Ні. Але вам утікати від нас можна тільки на той світ… І через те я до вас узавтра ще раз прийду, і може… про одруження з вами закінчимо справу, а не про загибель людини… До побачення!

І він швидко пішов із хати. А Олена Антонівна стояла у такій вистаті, в якій він її покинув. І аж тоді тільки, коли вона почула, що Парцюнині кроки прогомоніли проз її хату, швиденько вдяглася і, не беручи своєї течки, майже вибігла з кімнати. І надворі перед дверима оглянулася на всі боки і, не помітивши нічого підозрілого, справилася по вулиці Леонтовича в яр. А далі перейшла вздовж Пироговську і впоперек Шевченків бульвар та й зайшла у клініку Образцова. І тут перед аптечкою на тій поличці, на яку виставляють ліки, написала рецепт, що являв собою якусь незрозумілу латинську формулу, і подала його у віконце. Аптекарша знайшла манісіньку пачечку, обгорнула її синеньким папером і видала лікарці Щоголовій. Та подякувала і схвильовано крізь віконечко стиснула аптекарші руку. Вийшовши надвір, Олена Антонівна знов оглянулася та й побачила на супротивнім боці, трохи праворуч клініки, молодого чоловіка у червоноармійськім одязі. Він дивився в її бік. І здавалося Щоголовій, що він, як тільки її помітив, то зараз же й рушив тим слідом, яким Олена Антонівна ішла до аптеки. Він ішов уперед. І так вони дійшли аж до вулиці Леонтовича. І тільки аж тут він оглянувся, але все ж таки не зупиняючися крокував далі. Олена Антонівна споготовилася до авантюри. Коли ні. Червоноармієць минув її помешкання і, дійшовши до кінця вулиці Леонтовича на межу Великої Підвальної, зупинився. Коло його зараз же стояла якась жінка, і вони вдвох почали спостерігати Щоголову. Лікарка вскочила в своє помешкання. І в хаті, не роздягаючись, поспішила до вікна подивитися, чи спостерігачі й досі стоять?.. Але їх уже там не було. Для Олени Антонівни не було сумніву, що ці двоє незнайомих були з Чеки по наказу Сіямського. Значить, у Чеці вже все відомо, і вона зараз під загрозою справжнього арешту. Але якби вона була певна, що з чоловіком щось… І вона заплакала. Треба з'ясувати все. Треба діждатись Чудієва з Олександрівської клініки. Він хоч і покручений, але в його розмові завжди бринять щирість і страждання. З його слів завжди дуже легко уловити правду… І тоді вже треба щось робити.

І вона роздяглася, почепила своє пальто на старе місце коло шафи. І почала брати книжки із стола і складати на купки долі при вікні. І підтягла вгору над столом лампу. Змела на столі, застелила його цератою, принісши її з кухні. І тут же з лівого боку закип'ятила чай, а примус укрутила до найменшого полум'я та й лишила на нім чайник, щоб не захолонув. І розкутавши той пакунок, що носила Брусові, взяла шестеро яєць та й поклала на столі в корзинку. І нарешті, поставивши один стілець спереді стола, а другий напроти першого стільця за столом, поправила ліжко і коло шафи почала переодягатися. Наділа якісь темні панчохи, що просвітлювалися, крізь які можна було бачити смугляву і пругку шкіру на ногах. Наділа жовтенькі черевички, вживані, може, разів два, а може, й ні разу. І скинула з себе всю білизну, і вбралася у свіженьку і чисту. І нарешті дістала темно–рожеву сукню з коміром і вилогами, обведеними білим, аж синім, шовком, які, дійшовши найнижчого кутика декольте, виходили поза сукнею вільними та довгими кінцями. І ось Олена Антонівна, надівши сукню, з кінців обводів зав'язала на грудях чепурний та пишний бант. А вже як поправила на голові коси за допомогою кишенькового дзеркальця, то відійшла до столу, сіла на чоловіковім місці і почала ждати Чудієва.

Уже було в кімнаті темно. Уже надворі де–не–де на вулицях ліхтарі позначали своїм сяйвом лякливі тіні будинків, які таємно кружляли навколо споруд і під час вітру, і під час тиші… і вночі, і вдень. А вона коло стола свого чоловіка сиділа непорушно і ждала. І був стукіт. І відчинила вона, і впустила свого колегу, і засвітила в кімнаті. І попрохала до столу. Він