Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки - Хендрік Грун

Прийшла медсестра й почала протестувати. Зазвичай пацієнтам не видають затичок для вух. Це треба обговорити з керівництвом.

«Ні, ви не можете піти зі мною, аби самому спитати».

Вона вимагала, аби я забрав затички.

Довелося у двох словах пояснити їй і вмовити, щоб медсестри дозволяли Еф’є їх залишати, коли немає відвідувачів, бо ж її сусідки так і продовжують безперестанку клацати й бурмотіти.

Еф’є мусила кілька разів кивнути на питання медсестри, аби запевнити її, що саме цього вона і хоче.

Коли пані Слотхауер побачила, що кілька дерев, повалених вітром у Нідерландах два тижні тому, насправді й порівняти не можна з теперішніми руйнуваннями на Філіппінах, вона згадала повені Північного моря у 1953-му, які, на її думку, були гіршими, ніж будь-який жалюгідний тайфун.

Висувай власні катастрофи на перший план — ось її девіз.

І знову за кавою гарне старомодне скигління про біль у животі: схоже, що додаткові страхові поліси стосуються переважно погіршення фізіотерапії. Пані ван Вліет, яка ходить до фізіотерапевта як мінімум сотню разів на рік, і лиш одному Богу відомо, з якими уявними недугами, підрахувала, що, починаючи з наступного року, має заощаджувати 5000 євро щорічно.

«Тоді я просто не піду. Це купа грошей».

«А як же тоді твій біль?» — запитав хтось.

Ван Вліет проігнорила питання. Історія доводить, що інколи вона не може згадати, для якого недугу їй потрібна фізіотерапія.

«Просто зробіть щось для чогось», — якось вона сказала лікарю.

Наш штатний фізіотерапевт якось не переймався. Він був доволі щасливий розширювати страхові форми. Тепер у нього важкічаси. Завдяки самій лише пані ван Вліет він їздить на BMW.

Греме підсумував наступне: люди ходитимуть до фізіотерапевтів упродовж того часу, що знадобиться, аби хвороба минула сама собою. Так-так, вибачайте, я, звісно ж, хотів сказати, що чимало стариганів отримують значну користь від різноманітного лікування.

Цього ранку в мене було прозріння: мені раптом спало на думку, що прикутим до ліжка пацієнтам може сподобатися слухати музику. Тіло може бути нерухомим, та вуха й досі мають змогу подорожувати. Це може гарно відволікти, якщо трохи послухати музику. Або ж радіо. Це здатне зробити страждання не такими нестерпними. Сьогодні запитаю про це в Ефʼє. Знаю, що в неї чималенька колекція CD, переважно класичної музики, яку вона любить найбільше.

Учора надвечір я здійснив поїздку загадковими лугами Ватерланду. Там рідко буває людно. Час від часу вздовж вузької вулички прокочувалося авто на швидкості 8 км/год, але потім поверталися голоси корів, овець та птахів. Я відчував умиротворення. Це може звучати дещо тонкошкіро, але не можу описати цього якось по-іншому. Я навіть почав відчувати занадто сильне умиротворення і мало не розпочав водні процедури в канаві.

Фермер на тракторі здивовано глянув на мене й мовчки простягнув руку в привітанні. Певно, йому було невтямки, що старий дивакуватий пень робить так далеко від дому.

Почало сутеніти. Сіялася мжичка, та мені було байдуже.

Це вперше я їхав з увімкненими фарами.

Думка пана Беккера щодо катастрофи на Філіппінах: «Їм пощастило, що вони там такі бідні, інакше збитки були б ще більшими». В основному не всі пожильці цікавляться тим, що відбувається в світі, однак всі роблять виняток для природних катаклізмів. Було би дивно, якби хоч хтось не висловився щодо людської беззахисності супроти природи.

Вони моляться за жертв, та поки що це не принесло жодних результатів.

Для декого молитва — це замінник вкладу у фонд для жертв катастрофи. Замість того, щоб витягти гаманці, вони залишають усе на розсуд того великого керівника в небі.

Трохи неприємностей: відділення догляду не готове прийняти затички для вух чи програвання музики як частину стандартного пакета по догляду. Замало часу, забагато роботи. «Немає бажання» — не висловлена, однак очевидна причина.

З іншого боку, немає прямої заборони навушників чи затичок для вух. Якщо родина чи друзі бажають ними забезпечити, то доки це не турбує інших пацієнтів — це дозволено на експериментальній основі. Гмикання та бурмотіння — ось вам і вся люб’язність пані Дюшан, старшої у відділенні догляду, пихатого курдупля, що завжди знає, як краще. Вона француженка, і їй було б варто залишатися у Франції. Зарозуміла та черства, одначе з чарівним французьким акцентом.

Еферт помітив підозрілу чорну цятку на великому пальці ноги, що лишилася.

«Сподіваюся, їм не доведеться відрізати ще шматок, бо це ж моя остання нога», — сказав він, жартуючи. Я помітив у його голосі якусь сиплуватість, а на лобі — краплі поту. Потім він показав мені. Я потер його палець щіткою. Він став білим як сніг. Ніколи не бачив