Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
«А ти завжди рукав отак у кишені носиш? Ти його щоразу туди засовуєш, чи він пришитий?» — «Ні, я його щоразу засовую». — «Іншою рукою дістаєш? Чи раніше, коли ще не вдягнувся?» — «І так, і так. Коли одягнешся, тоді не так зручно». Райнгольд стоїть поряд з Францом, смикає за рукав. «Гляди, не клади нічого в праву кишеню. А то звідти можуть легко поцупити». — «У мене не поцуплять». А Райнгольд усе розмірковує: «Слухай, а якщо ти одягаєш, скажімо, пальто? Певно, це дуже незручно, коли два порожні рукави». — «Зараз же літо. А взимку якось воно буде». — «Побачиш, буде не дуже добре. А чого б тобі не замовити штучної руки? От коли людині ногу відріжуть, то їй роблять штучну». — «Бо інакше ходити не зможе». — «Можна ж і штучну руку причепити, краще виглядатиме». — «Та ні, тільки тиснути буде». — «Я б собі все-таки штучну замовив або, може, в рукав чогось напхав. Ану йди-но сюди, зараз спробуємо». — «Та для чого, послухай, я не хочу». — «Чого ти маєш ходити з одвислим рукавом, ось побачиш, гарно виглядатиме, ніхто й не помітить, що руки нема». — «Та для чого це мені, я не хочу». — «Та йди сюди, цурпалок тут не годиться. А ми запхнемо туди кілька пар шкарпеток або сорочок — й усе буде чудово».
Райнгольд запалився ідеєю, витяг порожній рукав Франца з кишені, кинувся до комода й став засовувати у рукав все підряд: носовички, шкарпети. Франц відмагається: «До чого воно, все одно триматися не буде, вийде якась ковбаса, дай мені спокій». — «Ні, ні, маю тобі сказати, що то робота для доброго кравця, той підтягне де треба, й все чудово виглядатиме, не ходитимеш більше, як каліка, а так ніби просто тримаєш руку в кишені». Шкарпетки повипадали: «Так, тут таки треба кравця. А знаєш, я не переношу калік, для мене каліка — це людина, яка ні на що не годиться. Коли бачу каліку, то думаю собі: і навіщо такому на світі жити?»
А Франц слухає і слухає, та все головою киває. Мимоволі його знову проймає дрож. Нараз йому здається, що він знову на Алексі, йде на діло, потім усе кудись пропало, напевно, це все через той нещасний випадок, нерви розгулялися, треба опанувати себе. Але його далі трясе й морозить. Усе, геть звідси, спускається сходами вниз, бувай, Райнгольде, мушу йти, тримати крок, правою-лівою, правою-лівою, чінґдарада.
І ось огрядний Франц Біберкопф уже повернувся від Райнгольда додому, а рука й досі труситься, а ще морозить постійно, аж з рота сигарета випала. А вдома у нього Міца сидить зі своїм покровителем, вона чекала на Франца, бо збирається з тим паном на два дні кудись поїхати.
Франц відвів її вбік: «А я що від тебе матиму?» — «А що ж мені робити, Франце? О, Боже, Франце, що це з тобою?» — «Нічого, давай, збирайся». — «Я приїду сьогодні ввечері». — «Та й ти вже». Він ледь не зірвався на крик. Вона зиркнула на свого покровителя, хутко поцілувала Франца в потилицю — і гайда. А внизу подзвонила до Єви: «Слухай, як матимеш час, зайди до Франца. З ним щось негаразд. А що, я й сама не знаю. Просто зайди». Але Єва не змогла зайти, бо цілий день лаялася з Гербертом та за тією сваркою так і не вибралася з дому.
Тим часом сидить наш Франц Біберкопф, наша кобра-змія, наш залізний борець, сам-самісінький, сидить на своєму підвіконні, вчепився в нього своєю єдиною рукою й думає про те, яку він упоров дурницю, не інакше як лихий його поплутав, що він поперся до того Райнгольда. От ідіотизм, коли солдати містом марширують, повний ідіотизм, от телепень, щось треба робити, тільки не сидіти ось так. А потім думає собі: ні, я таки маю це зробити, маю знов туди піти, так цього не можна залишати, він мене зганьбив, напхав ганчір'я в рукав, про таке комусь навіть розказати соромно.
І Франц припав головою до підвіконня, зіщулився, соромно йому, до болю соромно: як я міг таке допустити, як дозволив, телепень такий, ще й тремтів перед тим негідником. Сором, який сором! Франц аж зубами скрегоче, ладен сам себе розірвати, я ж цього не хотів, і ніякий я не боягуз, навіть з однією рукою.
Мушу ще раз піти до нього. Та й заснув. Ось уже вечір, Франц нарешті прокинувся й підвівся зі стільця. Роззирнувся кімнатою, на столі стоїть пляшка шнапсу, Міца залишила, але пити не буду. Не хочу ганьбитися. Не буду очей ховати. Піду ще раз до нього. Рум ді бум, гармати гримлять, сурми сурмлять. Уперед, на вулицю, лише куртку накину, хотів мені в рукав ганчір'я напхати, от піду й сяду перед ним, і жилка в мене не здригнеться.
Берлін! Берлін! Берлін! Трагедія на морському дні, затонув підводний човен. Весь екіпаж задихнувся. Задихнулися й тепер усі мертві, сльозами горю не зарадиш, бо то вже кінець, то вже по всьому, забудь. Марш, марш! Зіткнулися два військові літаки. Зіткнулися і впали, пілоти загинули, ніхто про них і не згадає, мертві та й годі.
«Добривечір, Райнгольде. Ось бачиш, я знову прийшов». А той витріщився на Франца: «Хто тебе впустив?» — «Мене? Ніхто. Двері були відчинені, от я і ввійшов». — «Ага, а подзвонити в двері ти не міг?» — «Чого мені до тебе дзвонити, хіба я п'яний?»
Сіли один навпроти одного, курять, Франц Біберкопф уже не тремтить, сидить випроставшись і тішиться, що живий, це найкращий день відтоді, як він
