Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Ось так живе собі наш товстун, наш любий однорукий Франц Біберкопф, Біберкопфчик, а вже й серпень, коли погода ще така приємна. І Францик уже дуже незлецько навчився веслувати самою лише лівою рукою, поліція його не турбує, хоча він давно вже не з'являвся на реєстрацію, мабуть, у них у відділку також усі на літніх акаціях, врешті, поліцаї також мають усього дві ноги, й за ті пфеніґи, які вони заробляють, їм неохота збивати ноги через такі дрібниці, і навіщо його шукати; кому цікавий той Франц Біберкопф, що то за Біберкопф, чому саме Біберкопф, і чому в нього одна рука, раніше було дві; та хай собі та справа припадає пилом, у людей достатньо інших клопотів.
Але ще є вулиці, де чути й видно всяку всячину, буває, спаде комусь на думку щось із минулого, може й мимохідь, а життя тягнеться собі далі, день за днем, щось трапляється і сьогодні, а ти його проґавив, а назавтра знову щось, а ти про нього вже й забув, з людиною постійно щось відбувається. Та життя візьме своє, думає крізь сон Франц. От, приміром, якщо літнього дня зловити з вікна муху, посадити її у квітковий горщик та присипати піском: коли це справді здорова муха, то вона знову вилізе, й від того насипаного піску нічогісінько з нею не буде. Так собі Франц часом думає, коли дивиться довкола й бачить щось інше, ніж завжди, але мене все те не обходить, мені живеться добре, і політика мене також не обходить, а коли люди настільки дурні, що дозволяють себе експлуатувати, то що я тут вдію? Чого мені сушити голову через усіх тих людей?
А Міца має лише одну турботу: утримувати Франца від пиятик, бо то в нього слабке місце. Він має природжену потребу до алкоголю, в ньому щось таке дрімає й щораз виходить назовні. Він каже: коли п'єш, то жирком обростаєш і всяка дурниця в голову не лізе. Герберт якось сказав Францові: «Послухай, навіщо ти так багато п'єш? Ти ж щасливчик. Поглянь, ким ти був раніше: газетярем. А тепер? У тебе, звичайно, немає руки, зате ти маєш Міцу, маєш прибуток, ти ж не почнеш знову пиячити, як тоді, коли був з Ідою?» — «Та про це й мови не може бути, Герберте. Коли я п'ю, то просто так проводжу вільний час. От сидиш і маєш заняття: п'єш собі, а потім ще вип'єш, і ще. Крім того, подивися на мене, спиртне мені не шкодить». — «Так, ти знову став досить огрядним, але поглянь у дзеркало, які в тебе очі!» — «І які ж у мене очі?» — «Та сам уважно подивися: капшуки під очима, як у діда старого. І це у твої роки! Отямся, а то на справжнього діда перетворишся, від пиятики люди старіють».
«Облишмо цю розмову. Розкажи краще, як вам ведеться. Що сам поробляєш, Герберте?» — «Скоро знову візьмемося за діло, у нас двоє новеньких, добре себе показали. Знаєш Кноппа, того, який може вогонь ковтати? Так це він тих хлопців десь відкопав. Каже до них: «Якщо хочете зі мною справу мати, тоді спершу покажіть, на що ви здатні». Їм по вісімнадцять-дев'ятнадцять років. Отже, Кнопп став на розі Данціґерштрасе й дивиться, що вони робитимуть. А ті запримітили якусь стару й підгледілися, як вона гроші в банку зняла. Йдуть слідом за нею, ні на крок не відстають. Кнопп думає, що зараз вони легенько підштовхнуть її, вихоплять сумку й накивають п'ятами. Аж ні, ті терпляче йдуть слідом до будинку, де вона живе, й поки та дріботить повільним кроком, вони вже вскочили у під'їзд і чекають там на неї. Щойно стара відчинила двері, як вони кинулися до неї: «Це ви пані Мюллер?» А вона й справді пані Мюллер, потім забалакували їй зуби, аж поки побачили, що до зупинки під’їжджає трамвай, а тоді сипонули їй перцю в обличчя, вихопили сумку, захряснули двері й кинулися бігти через дорогу до зупинки. Кнопп потім лаявся й сказав, що сідати у трамвай — то вже було зайве; поки вона відчинила б вхідні двері й збагнула б, що воно й до чого, вони могли спокійнісінько в кнайпі навпроти по кухлику пива випити. До того ж біганина по вулиці підозріло виглядає». — «А вони хоча б здогадалися швидко зіскочити?» — «Так. І оскільки Кнопп був не зовсім ними задоволений, вони ще дещо встругнули: взяли із собою Кноппа й о дев'ятій вечора подалися на Ромінтенерштрасе, де цеглиною розбили вітрину годинникової крамниці, вигребли звідти все — і гайда. І ніхто їх не спіймав. Ті нахабні чортяки просто затесалися в натовп людей, які збіглися на ґвалт, і стоять собі любісінько. Такі нам згодяться». Франц хитнув головою: «Так, спритні хлопці». — «Але тобі те все ні до чого». — «Справді, ні до чого». — «Тільки кинь пити, Франце».
У Франца сіпнулося обличчя: «А чому ж не пити, Герберте? Що вам усім від мене треба? Я ж нічого не можу, нічого не можу, цілковитий інвалід». Дивиться Гербертові в очі, кутики рота опустилися: «Знаєш, до мене всі прискіпуються: один каже, щоб не пив, інший каже, щоб не водився з Віллі, а ще інший каже: облиш ту політику». — «Політику? Я проти цього нічого не маю, сам знаєш».
Відкинувся Франц на спинку стільця й все дивиться на свого друга Герберта, а той собі думає: «От пику наїв, хоч і добрий він, наш Францик, але може бути й небезпечним». А Франц простяг до нього руку й шепоче: «Зробили з мене каліку, Герберте, хіба не бачиш? Тепер я ні до чого не годжуся». — «Ну ти й загнув, піди скажи це Єві або Міці». — «Так,
