Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Потім вони звеселилися й ну бігати з кімнати в кімнату разом з мавпочками, Єва все показує Соні, а та всім захоплюється: Євиними туалетами, меблями, ліжками, килимами. Чи мрієте ви про ту радісну годину, коли вас коронуватимуть на королеву Піксафону[170]? Курити тут можна? Звичайно. Маю з приємністю визнати, що дивуюся, як вам удається викидати на ринок такі якісні сигарети за такою низькою ціною. О, як вони пахнуть! Дивовижний запах білої троянди, такий ніжний, але достатньо стійкий, щоб розкрити всю повноту аромату, саме таких парфумів потребує інтелігентна німецька жінка. Ах, життя американської діви насправді не таке, як може здаватися, воно досить відрізняється від тих легенд, які його огортають. Подали каву, Соня співає пісеньку:
Промишляла в Абрудпанті зграя лютих розбишак,
Та у них за отамана щирий серцем був юнак.
Якось в лісі дочку князя той юнак зустрів нараз,
І лунає над дерева: «Тільки смерть розлучить нас!»
Та уже їх скрізь шукають, можуть вже ось-ось знайти,
І закохані не знають, де ховатись, як втікти.
Батько їх клене і шпетить, отамана жде тюрма,
А дочка пощади просить, бо загине і вона.
І юнак на ймення Гвіто, в вежі темній він сидить,
Ізабела ж все мудрує, як коханого звільнить.
І нарешті їй вдається, не знайдуть його повік,
Від зашморгу врятувався її любий чоловік.
Знову мчить юнак до замку Ізабелу виручать,
Бо насильно із немилим її хочуть повінчать.
Ізабела вже у церкві, вже іде до вівтаря,
Тут блідий з'явився Гвіто і кричить: «Вона моя!»
Вмить зомліла Ізабела, вся бліда і нежива,
Ні цілунки не поможуть, ні ласкавії слова.
І до батька мовить Гвіто: «В тому я не завинив,
Ти їй стер рум’янець з личка, ти їй серденько розбив».
Нахиливсь до Ізабели, в очах сльози й каяття,
Раптом Гвіто помічає: в ній ще теплиться життя.
Дівчину схопив на руки і до виходу спішить,
Він кохану заховає і надійно захистить.
Та нема їм порятунку, від закону не втечеш.
Краще приймемо отруту, я готовий, і я теж.
Вже не треба нам втікати, вже нема нам вороття.
Хай Всевишній нас розсудить, жде на небі нас життя.
Соня і Єва знають, що то звичайна собі ярмаркова пісенька, яку катеринники співають під картинки, вивішені на шворці; але коли Соня доспівала до кінця, обоє розплакалися й довго не можуть заспокоїтись, забувши про свої цигарки.
З політикою покінчено, але постійне неробство — ще небезпечніше
А Францик Біберкопф ще якийсь час побрьохався в політиці. Хвацький Віллі грошей має небагато, він хлопець кмітливий, але серед кишенькових злодіїв ще початківець, отож він і вчепився у Франца. Він виховувався в дитбудинку, а там йому хтось розповів про комунізм, мовляв, то все дурниці, що розумна людина вірить тільки Ніцше і Штирнеру[171] й робить те, що подобається. Тож цього крутія й природженого жартуна медом не годуй, а дай походити на різні збори, де він постійно вигукував із зали ущипливі репліки. На цих зборах він виловлював людей, з якими потім робив різні ґешефти, а з іншими влаштовував різні витівки.
Франц ще трохи походив з ним, а потім назавжди розпрощався. Та й з політикою було покінчено, навіть без втручання Міци і Єви.
Якось увечері сидить він за столиком із одним столяром, чоловіком уже старшого віку, з яким познайомився на зборах; Віллі тим часом стоїть біля шинквасу й балакає з іншим відвідувачем. Франц схилився над столом, підпер лівицею голову та слухає, що йому оповідає столяр, а той каже: «Знаєш, колего, я оце на збори ходжу лише тому, що у мене жінка хвора, моя присутність їй увечері не потрібна, їй треба спокій, а рівно о восьмій вона приймає свою піґулку снодійного, п'є чай, а я маю вимкнути світло, то що тоді мені вдома робити? Так і спитися можна по шинках, коли жінка хвора.
«Послухай, поклади її в лікарню. Залишатися вдома — то, певно, не для її недуги».
«Та була вже вона в лікарні. Я її звідти забрав. Їжа там погана, а краще їй також не стало».
«Значить, твоя жінка таки сильно хвора?»
«Матка у неї приросла до прямої кишки, щось таке. Її вже оперували, але з того не було користи. Живіт різали. Аж тут лікар каже, що все це на нервовому ґрунті, а так більше нічого немає. Але ж у неї такі болі, цілий день криком кричить».
«Треба ж таке!»
«А той лікар, чого доброго, її невдовзі взагалі в здорові запише. Вже двічі вона мала приходити на медогляд до лікаря при касі, але вона ж не може туди піти. Бо той точно її здоровою запише. Якщо в когось хворі самі лише нерви, такий вважається здоровим».
Франц слухає й думає собі: адже він також був хворий, руку йому відчавило автом, він лежав у лікарні в Маґдебурзі. Тепер про це йому не хочеться навіть згадувати, то зовсім інший світ. «Може, ще пива?» — «Та можна». — «Прошу, одне». Столяр поглянув на Франца. «А ти не в партії, колего?» — «Раніше був, а зараз ні. Немає жодного сенсу».
До їхнього столика підсідає господар кнайпи, привітався зі столяром: «…бривечір, Еде». Розпитує про дітей, а потім шепоче на вухо: «Слухай, ти часом не взявся знову за політику?» — «Та ми якраз про це й говоримо. Але за політику я й не думаю братися». — «І правильно робиш. Послухай, Еде, я завжди кажу, і син мій те саме каже: на політиці ні пфеніґа не заробиш, може, на ній хтось і підніметься, але точно не ми».
А столяр дивиться на нього примруженими очима: «Ось воно що! Значить, уже й твій малий Авґуст також так вважає».
«Та в мене хлопець хоч куди, кажу тобі, його так просто не проведеш, нехай тільки хто спробує. Ми маємо заробляти гроші. І наші справи йдуть нівроку. Головне — не скиглити».
«Ну, будьмо, Фріце! Щасти тобі!»
«Плював я на весь той марксизм, на Леніна, на Сталіна
