Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

«Ну ти таки дечого вже досяг». Франц зі столяром сидять й мовчки слухають, а господар усе розводиться, аж тут столяр наче з цепу зірвався:

«Я в марксизмі нічого не тямлю. Але знай, Фріце, не все так просто, як то ти зметикував у своїй макітрі. На біса мені марксизм або те, що інші кажуть — чи росіяни, чи Віллі зі своїм Штирнером. Усе це може бути хибним. Те, чого я справді потребую, я можу хоч щодня на пальцях полічити. Адже я зразу зрозумію, що то означає, коли мені хтось по шиї дасть. Або коли я сьогодні працюю, а завтра мене виженуть, скажуть, що нема замовлень, майстер залишиться, шеф, звичайно, також, тільки мене одного викинуть на вулицю, ходи тоді за допомогою. А дома у мене троє дівчат сидять, ходять до початкової школи, а в старшенької ніжки криві через англійську хворобу[172], послати її на лікування я не маю можливости, ото хіба що у школі до неї черга дійде. Моя жінка могла б пооббивати пороги у відомстві у справах дітей чи куди там ще можна піти, та вона зайнята, а зараз ще й хвора, взагалі-то вона роботяща, торгує на ятці копченими оселедцями, а дівчатка вчаться, вчаться, а яка школа, сам можеш уявити, і врешті вони знатимуть не більше нас. Отож-бо й воно. Я, звичайно, розумію, що інші намагаються своїх дітей чужих мов навчити, а влітку їдуть з ними на води, а в нас нема грошей навіть до Теґеля з ними поїхати. І кривих ніжок у дітей багатих ніколи не буває. А коли мені до дохтора треба, бо в мене ревматизм, то в тісній почекальні сидить чоловік з тридцять, а потім він ще й питає: так у вас же ревматизм, напевне, й раніше був, а як довго ви працюєте, а маєте папери? Він мені не вірить, а потім іди до лікаря від каси страхування, а там те саме, а якщо я хочу, щоб страхова каса, яка з мене щомісяця внесок здирає, мене на лікування послала, то я вже й не знаю, хіба що ти власну голову під пахвою принесеш, тоді, може, й пошлють. Фріце, я все це й без окулярів бачу. То вже треба верблюдом із зоопарку бути, щоб того не розуміти. І сьогодні це кожному й без Карла Маркса ясно. Адже, Фріце, все так і є, хіба ні?»

Столяр піднімає свою сиву голову і впритул дивиться на господаря. Потім знову встромив до рота люльку і пахкає, чекає, що той відповість. Господареві, здається, все це не дуже до вподоби, він склав губи трубочкою і бурчить: «Таки твоя правда. Моя молодша також має криві ніжки, і в мене так само нема грошей, щоб її у село відправити. Хоча, зрештою, бідні й багаті завжди були. Тут нам годі щось змінити».

Столяр незворушно попихкує люлькою: «Ось тільки кому хочеться бідним бути? Ото хай собі інші будуть бідні. А в мене ніякої охоти. З часом це добряче допікає».

Стиха балакають, повільно посьорбуючи пиво. Франц усе прислухається. Тут від шинквасу підходить Віллі. А Франц підводиться, бере свого капелюха і йде геть: «Ні, Віллі, сьогодні я хочу раніше лягти спати. Після вчорашнього голова як не лусне».

Франц крокує розпеченою, запиленою вулицею, румм ді бум ді думмель ді дай. Румм ді бум ді думмель ді дай. Ой хвилинку почекай-но, Гаарман[173] в гості вже іде, В нього є сокирка файна, Не сховаєшся ніде. Ой хвилинку почекай-но, Гаарман в гості вже іде… Хай йому біс, куди це я бреду? Куди мене занесло? Франц зупинився, хотів було через дорогу перейти, але вирішив розвернутися й пішов назад запилюженою вулицею, попри шинок, де ще й досі сиділи господар зі столяром. Ні, заходити не буду. А столяр таки правду казав. Для чого мені політика і всі ці дурниці? Користи мені з того жодної. Користи жодної. Жодної.

І Франц іде собі далі розпеченою, запилюженою, неспокійною вулицею. Серпень. На Розенталерплац купа людей, продавець газет тримає «Берлінську робітничу газету»[174]: «Марксистське таємне судилище», «Чеський єврей збиткується над хлопчиками», зґвалтував 20 хлопчиків, але його й досі не арештовують. Я також колись так торгував. Жахлива спека сьогодні. Франц зупинився: купив у чоловіка газету, на шапці свастика зеленого кольору, одноокий інвалід, знаю його з «Нового світу»[175], пий, пий, братику, пий, вдома залиш усі думи сумні, пий, братику, пий, вдома залиш усі думи сумні, біль і печаль хай ідуть в небуття, знову настане веселе життя.

Перейшов через площу і рушив по Ельзассерштрасе, згадав шнурки для черевиків, Людерса, біль і печаль хай ідуть в небуття, знову настане веселе життя, біль і печаль хай ідуть в небуття, знову настане веселе життя. Давно це було, минулого Різдва, страшенно давно, ось тут я стояв біля Фабіша, вигукував, торгував усіляким мотлохом, чимось для краваток, либонь затискачами, і Ліна, Ліна, полячка, товстушка, приходила сюди за мною.

І Франц, сам не знаючи чому, вертається на Розенталерплац і стоїть на зупинці біля Фабіша, якраз навпроти Ашинґера. І чекає. Так: він хоче саме туди. Він стоїть і чекає, і в ньому ніби тремтить якась магнітна стрілка, що вказує на північ! До Теґеля, там тюрма, тюремний мур! Саме туди йому закортіло. Саме туди йому треба.

І ось якраз їде 41-й трамвай, зупиняється, Франц заходить. Відчуває, що робить усе правильно. Трамвай рушив і їде, їде в Теґель. Він заплатив 20 пфеніґів, узяв квиток, він їде в Теґель, все йде як по маслу, ну й діла. На душі стало так легко! Справді, він їде в Теґель. Брунненштрасе, Уферштрасе, алеї, Райнікендорф, це справжнє, все це справді існує, саме туди він їде, воно там. І все цілком правильно. І поки він так сидить, усе стає ще більше справжнім, ще міцнішим, ще потужнішим. Франц відчуває таке глибоке задоволення, його охопило таке сильне умиротворення, що він заплющив очі й поринув у міцний сон.

Трамвай у сутінках проїхав ратушу. Берлінерштрасе, Райнікендорф-Вест, Теґель, кінцева. Кондуктор будить Франца, допомагає підвестися: «Далі трамвай не йде. А куди вам узагалі треба?» Франц, похитуючись, іде до виходу: «Теґель». — «Ну то ви вже приїхали». От набрався, так інваліди й пропивають свою пенсію.

А