Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
«Послухай, Герберте, і ти сушиш собі цим голову, та облиш, тішся, що він кинув бавитися в ту кляту політику, може, вони справді друзі?» — «Та що ти кажеш, Єво! Які друзі? Крапка на цьому, більше не хочу тебе слухати, дорогенька. Я краще за тебе знаю. Щось він хоче від нього, щось йому треба». [Але з якої причини? Угоду затвердило центральне управління, а отже, ціна цілком прийнятна.] «Він таки чогось хоче, але що йому потрібно, чому він туди постійно ходить і постійно про це говорить? Порішити когось з тієї банди хоче — ось чому! Прикинеться смирненьким, а коли втреться в довіру, то зробить «бах, бах» — ніхто й опам'ятатись не встигне». — «Ти так думаєш?» — «А хіба ж не так?» Зрозуміла річ. Цілую вашу руку, мадам, цілую вашу руку… Ну й дощ! — «Ти справді так думаєш, Герберте? Правду кажучи, мені все це також здалося підозрілим: через них людина руку втратила, а потім до них у гості ходить». — «Отож-бо! А я що кажу?» Цілую вашу руку… «То ти думаєш, Герберте, що не треба йому нічого казати; будемо вдавати, що нічого не помічаємо, що зовсім сліпі?» — «Ніби ми якісь верблюди, й з нами можна робити що заманеться». — «Так, Герберте, то буде найкраще, мусимо промовчати, а як з ним інакше, він же такий дивак». Акт продажу затверджено центральним правлінням, тож запропонована ціна… Але з якої б то причини, з якої причини? Треба подумати, подумати як слід… А тут цей дощ…
«Я тобі так скажу, Єво, мовчати — то одна справа, але нам треба бути насторожі. А що як у Плумса збагнуть, що справа нечиста? Що тоді?» — «Отож я й кажу, я зразу подумала, о Господи, і чого він туди преться з однією рукою?» — «Правильно робить. Тільки нам треба дуже добре пильнувати, і Міці також». — «Гаразд, я їй скажу, але що вона може зробити?» — «Очей не спускати з Франца, ось що!» — «Якщо тільки її покровитель дасть їй бодай одну вільну хвилинку». — «То нехай спровадить його». — «Та той уже про весілля говорить». — «Ха-ха-ха! Ой, не сміши мене! Він хоче одружитися? А Франц?» — «То все дурні балачки, хай собі старий патякає. Чом би й ні?» — «Їй би краще за Францом наглядати. Він вишукує з банди того, хто йому потрібен, і одного чудового дня з'явиться покійничок». — «Заради Бога, Герберте, припини». — «Ой, Єво, я ж не про Франца говорю. Одне слово, Міца має пильнувати». — «Я також простежу. Знаєш, це ще гірше, ніж політика». — «Ти цього не розумієш, Єво, такого взагалі жінки не розуміють, кажу тобі, Франц іще задасть жару. Він ще покаже!»
Цілую вашу руку, мадам, він, як то кажуть, добився свого у житті, поставив усе на карту й переміг, ну й серпень цього року, тільки поглянь, який дощ періщить.
«Та що йому треба в нас? Кажу тобі, він прибацаний, якийсь дурнуватий, я так йому й сказав: куди тобі з однією рукою на діло з нами йти. А він…» — «А що він? — питає Пумс. — Що він каже?» — «Що каже? Та шкіриться, придурок, що з нього візьмеш — йому, напевне, після того випадку в голові якоїсь клепки бракує. Спершу я подумав, що не розчув. Що, кажу, з однією рукою? А він сміється, каже, чом би й ні, мовляв, має досить сили і в одній руці, може піднімати гирі, стріляти, навіть лазити, якщо треба». — «І що, це правда?» — «Та мені байдуже. Не подобається він мені. Навіщо він нам здався? Хіба такі, Пумсе, тобі для роботи потрібні? І взагалі, коли я бачу його бичачу пику, мені гидко стає». — «Ну раз так, то мені, загалом кажучи, байдуже. Маю йти, Райнгольде, треба ще драбину дістати». — «Дивися тільки, щоб міцна була, зі сталі, чи щось таке. Щоб висувна або складана була. Але тільки не в Берліні». — «Та сам знаю». — «А ще газовий балон. З Гамбурга або Ляйпцига». — «Я все розвідаю». — «А як ми все сюди доправимо?» — «Це мій клопіт». — «А цього Франца я не візьму». — «Райнгольде, мені здається, що Франц буде для нас лише тягарем, а в нас і без того проблем вистачає, ти вже сам якось із ним розберися». — «Зачекай-но, а тобі подобається його фізія? Ти тільки подумай: я викинув його з машини, а він спокійненько приходить до мене, я, було, подумав, що вже у мене самого не всі дома, стоїть на порозі й тремтить, тільки уяви собі, хіба не осел, стоїть і тремтить, і чого він взагалі до мене приперся? А потім приходить ще раз, шкіриться й просить, щоб його із собою взяли». — «Одне слово, розбирайся з ним сам. А я пішов». — «Може, він нас закласти хоче?» — «І таке може бути. Знаєш, тримайся від нього подалі, так буде найкраще. Ну, бувай». — «Їй-бо закласти нас хоче. Або в темному закапелку прикатрупить когось із нас». — «Бувай, Райнгольде, мушу йти. Треба дістати драбину».
Ну і йолоп цей Біберкопф, але він таки чогось хоче від мене. Вдає з себе янгола. В друзі набивається. Не на того нарвався, я на таке не піддамся. Ти ще спіткнешся об мій каблук. Шнапсу, шнапсу, шнапсу, зігріває руки шнапсик, добре так зігріває. А тітка Паула томати наминала, Одна знайома їй дієту підказала[186]. Ти думаєш, я буду про тебе піклуватися, я що — страхова каса для інвалідів? Раз у тебе тільки одна рука, то пошукай собі підходящу роботу, марки на конверти клеїти чи щось таке. [Райнгольд пройшовся кімнатою, човгаючи ногами. Подивився на вазони з квітами.] Ось поставив собі вазони з квітами, ще й плачу дві марки на місяць, щоб та баба квіти поливала, і що, тільки подивися, земля в горщиках геть пересохла, один пісок. От же стара дурепа, лінива курка, тільки гроші дзьобає. Я виб'ю з тебе ту лінь! Ще чарочку. А це я в нього навчився. Може, таки візьму йолопа з собою,
