Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон
Сексон щільніше притулилася до Біллі, а її рука, протисшись йому під ліктем, шукала його пальців.
— О Біллі,— зітхнула вона. — Я б умерла зі щастя, якби там пожила!
А коли фільм закінчився, вона запропонувала зостатися й подивитись його вдруге, бо до театру було ще рано.
Почався новий сеанс, і відколи на екрані знову з’явилося фермерське подвір’я, Сексон проймалася щораз більшим збентеженням. Тепер вона розглянула все детальніше. Вона побачила поля, хвилясті пагорби і небо з білими плямами хмар. Вона вже впізнавала декотрих курей, особливо войовничу стару квочку, що не боялася льохи і запекло наскакувала на поросят та мстиво хапалася до зерна, Сексон дивилася на пагорби за полями, на широкий обрій і вдихала повними грудьми цей простір, дозвілля та супокій. Сльози затуманили їй очі, і вона, радісна й щаслива, тихо заплакала.
— Я знаю, що зробив би з цим конем, якби він устругнув мені хвостом яку штуку, — прошепотів Біллі.
— А я знаю, куди ми подамося з Окленда, — заявила Сексон.
— Куди?
— Туди.
Біллі глянув на неї і перевів очі услід за її поглядом: на екран.
— О, — зітхнув він, подумав і додав за хвильку: — А чому б пак ні?
— Біллі, то ти згоден?
Губи Сексон аж тремтіли, і шепіт її було насилу чути.
— А певно, відказав Біллі,— сьогодні він був по-королівському щедрий. — Я не я, коли не буде так, як ти хочеш… Мене самого завше вабило село. Еге! Я бачив, як отаких коней продавали за півціни… а я вмію їхній норов приборкувати.
РОЗДІЛ XVIII
Ще тільки вечоріло, коли Біллі й Сексон, повертаючись із театру, вийшли з трамвая на розі Сьомої та Пайн-стріту. Вони разом купили дечого в крамниці й розійшлися: Сексон рушила додому готувати вечерю, а Біллі — до товаришів-биндюжників, що страйкували цілий місяць, поки він сидів у в’язниці.
— Бережи себе, Біллі! — гукнула йому Сексон навздогін.
— Звісно, — відказав він, усміхнувшись до неї через плече.
Серце Сексон тьохнуло від цієї усмішки. Це була його давня люба усмішка, яку вона хотіла завжди бачити у нього на обличчі і заради якої, озброєна своєю власного життєвою мудрістю та мудрістю Мерсідіз, вона ладна була кинутися в найзапеклішу в світі боротьбу. Думка про це яскраво спалахнула в її мозку, і, гордовито всміхнувшись, Сексон пригадала всі свої гарненькі деталі туалету, розкладені й розвішані вдома у шафі та комоді.
За три чверті години вечеря була готова, залишалося тільки кинути баранячі котлети на сковороду, коли почується хода Біллі надворі. Сексон сиділа й чекала. Нарешті хвіртка хряснула, але замість Біллиних кроків Сексон почула безладний тупіт кількох пар піт. Сексон притьмом опинилася коло дверей. На порозі стояв Біллі, але не той, з яким вона нещодавно попрощалася. Поруч був малий хлопчик, тримаючи в руках його капелюха. Обличчя Біллі щойно помили, чи, певніше, — обілляли водою, бо вся сорочка й плечі в нього були мокрі. Його світле вогке волосся прилипло до лоба і потемніло від крові, що запеклася на голові. Обидві руки нерушно звисали вздовж тіла. Проте лице його було спокійне, і він навіть усміхався.
— Все гаразд, — заспокоїв він Сексон. — Оце штука скоїлася! Трохи полатали боки, але не біда. Він обережно переступив поріг. — Заходьте, хлопці. Ми всі пошилися в дурні.
За ним увійшли хлопчик з капелюхом, Бад Строзере, ще один биндюжник, якого Сексон знала, і двоє незнайомців. То були кремезні високі хлопці; вони зніяковіло дивилися на Сексон, немов побоюючись її.
— Все гаразд, Сексон, — знову почав Біллі, але Бад урвав його:
— Перш за все треба покласти його в ліжко й розрізати одежу. Обидві руки в нього поламано, а оце й штукарі, що наробили лиха.
Він показав на двох незнайомців, які потупилися й ще зніяковіліше стали переступати з ноги на ногу.
Біллі сів на ліжко, і, поки Сексон тримала лампу, Бад з незнайомцями розрізали й зняли з нього піджака, верхню та спідню сорочку.
— Не схотів піти до приймального пункта, — озвався Бад до Сексон.
— Ні за що в світі,— підтвердив Біллі.— Я послав по доктора Гентлі, і він скоро буде. Мої руки — все моє багатство. Досі вони служили мені непогано. І я теж мушу про них подбати. Не хочу, щоб якісь студенти вчилися на моїй шкурі.
— Але як же це сталося? — запитала Сексон і перевела погляд з Біллі на незнайомців, ошелешена їхньою взаємною приязністю.
— О, вони молодці! — озвався Біллі.— Вони просто помилилися. Це биндюжники з Фріско, і вони прийшли нам на допомогу — чимало їх.
Почувши ці слова, обоє биндюжників начебто трохи повеселішали й кивнули головами.
— Еге ж, місіс, — хрипко промовив один з них. — їй-бо, це чиста помилка… лукавий збив з пантелику.
— У кожному разі — могорич за вами, — всміхнувся Біллі.
Сексон аніскілечки не гарячкувала й узагалі ледве чи була збуджена. Чого ж іншого можна було сподіватися від Окленда? Стільки вже ж лиха наробив він їй та її близьким! До того ж Біллі було поранено не дуже серйозно. Переломи на руках і побита голова загояться. Сексон принесла стільці й усіх посадовила.
— А тепер розкажіть мені, що трапилося, — попрохала вона. — Я ніяк не зрозумію, чому ці парубки перебивають моєму чоловікові руки, а тоді проводять його додому і ще воркують з ним!
— І справді,— погодився Бад Строзере. — Бачте, сталося це таким чином…
— Заткай рота, Баде! — перебив його Біллі.— Ти ж нічого не бачив.
Сексон глянула на сан-франціських биндюжників.
— Ми приїхали сюди на підмогу, бачивши, що оклендським товаришам непереливки, — почав один з них. — І декотрим страйколомам уже показали, що упряж — то ще не вся на світі робота. Отож ми з Джексоном видивлялися туди-сюди, де б його злапати такого голубка. А тут, як на гріх, саме ваш чоловік поспішає. І тільки він…
— Стривай, — урвав його Джексон, — не так! Бачте, своїх хлопців-биндюжників ми знаємо кожного в лице. Ну, а вашого чоловіка ні разу раніше не бачили, бо ж він…
— Як то кажуть, був тимчасово вилучений, — знову перебрав мову перший биндюжник. — Отож як ми побачили його, то подумали, що це, мабуть, страйколом тікає від нас завулком…
— Знаєш, той, що за бакалійнею Кембела, — докинув Біллі.
— Еге ж, за бакалійнею, — провадив далі перший биндюжник. — Ми були
