На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Навіть ті, про яких говорили погано і ще гірше — що часом підхоплювали пліткарі із заздрісних сусідніх сіл і що за чисту монету сприймали легковірні чи сурові мандрівники, змальовуючи їх у чорних тонах, — зовсім не були галасливими, не нав’язувалися, не кидали відвертих поглядів, здавалися найбільш сором’язливими. Але ж не хтось інший, як найстарший із жаб’ївців, сам Танасенько Уршега, безпощадно викриваючи вдавану сором’язливість своїх землячок, доводив, що за нею ховається така ж огидність в душі, як під вишитими сорочками і під срібними талярами зажирілі цицьки, а під золоченими запасками брудні задниці. Тимчасом вже сам запах відкривав, що там крилося, не зважаючи на осуд ненависного чи ненаситного старця. Оскільки жодна з них не пахнула гноєм, ані коровою, ані маслом, ані навіть потом, а відварами з материнки, з горечавки, з конюшини і зі свіжих ранньовесняних квітів вовчого лика, вареними у меду. У цьому відварі вони милися, ним натиралися. Тому швидше можливо, що і сором’язливість так само, як і медовий відвар з гірських трав, все ж якось з запахом просякала з поверхні до глибини душі, якщо взагалі чиїсь одурманені почуття і насичені красою очі переймаються коли-небудь душами молодих жінок. Якщо вже навіть священики, начебто, турбуються про душі тільки старших жінок.
Зашуміло в головах компанії, видуло їм із голів Марічку. Може десь в якійсь церкві є святий образ подібний до Марічки, який не з однієї людини вирве зітхання при святі, але в образ ніхто не закохається, бо коли один з другим вийдуть з церкви і змішаються з юрбою жінок, то відразу забудуть про образ. Яке ж щастя, що Марічка не одна на світі! Батин теж зник їм з очей, вони тепер були у себе в Жаб’ї, під вікнами, де світиться світло, де гуде танець і ваблять вечорниці. Вони навіть перестали гострити зуби об чужих жінок.
Господарі бутину вітали гостей по черзі, кожного без винятку. Фока гідно і сердечно, хоч і небагатослівно, Савіцький нерухомо і без слів, а Петрицьо гостинно щирив зуби до всіх, начебто запобігав перед кожним. Незнайомих він дивував, бо з його булькатих сумних очей, як з пастки вискакував сміх, а на дзьобатому лиці вигравали забавні міни і з уст вилітали слова-зачіпки і несподівані жарти. Він відразу розважав, навіть влаштовував малі комедії для того, щоб сміх збадьорив втому і розпорошив сувору чужість пущі. Потім гості віталися взаємно, знайомилися поміж собою, а врешті ставали і сідали, як попало, переважно в товаристві сусідів і свояків. Жаб’ївці і компанія почували себе тепло, юрмилися навколо славного війта. З усіх сторін зиркали на війта, перешіптувались з повагою, Жаб’є було в перевазі. Історичні постаті, славні чи то в історії континенту, народу чи повіту, потрібно згадувати обережно, щоб чогось не перекрутити, оскільки вони є, начебто, вузлами історії, але щонайменше вони є присутніми на публічній сцені. Навіть у нікчемному описі спогадів про забутий лісовий храм на Рабинці обов’язком літописця є уникати будь-яких приватних вражень, коли стане перед чоловіком, що вивищується головою понад приватність, і задирає до нього свою голову. Бо на такому випадку найлегше виявити брехливість розповіді і коли хтось колись знайде хоч найменший слід в документах, то все пропало, бо все вже вважатиме брехнею. З паперами краще не конфліктувати, ані навіть не починати. Шукаємо такої правди, яка важливою є вчора, сьогодні і завжди, і тому згадуємо славного війта, адже в історії нічого очевидного після нього не залишилося. Досі ніхто не зміг навіть передати нам на письмі чи на словах імені чи прізвища тодішнього війта Жаб’я, хоч було воно найбільшим селом на всіх просторах тодішньої Монархії, як і по роках на просторах Речі Посполитої. Тільки Іван Франко принагідно згадує про нього, називаючи його секретарем чи писарем, можливо тому, що війт був письменним. Не знаємо навіть точного періоду його війтівства, можемо хіба-що припускати, що наш війт управляв ще за якихось двадцять років до славного війта Дмитрія, про якого відомо, що він поїхав з делегацією до Святого Отця, а потім ще був знаний з пісні, яку співали аж до наших часів. А все ж війт, про якого ми згадуємо, прославився у його часах до такого ступеня, що у містах і серед панів його називали губернатором Жабйого. Коли долетіли вістки, що пан цісар хоче випустити конституцію, як колись його прадід випустив загадки, то війт йдучи нібито слідами колишніх ватажків гірського люду, скликав цілу жаб’ївську громаду і урочисто оголосив, що відтепер громада Жаб’є буде сама за себе, сама собі буде видавати правила і встановлювати справедливість, і нікого не визнаватиме понад собою, крім самого пана цісаря. Не треба додавати, що громада сприйняла слова голови з захватом і визнанням, а нова слава Жабйого прошуміла через сусідні села і сприймалася в міру з захопленням, в міру з заздрістю і підозрами. Прошуміла вона також і далеко поза Прут і над Дністер і сприймалася то з жахом, то зі сміхом. Бо війт цілком мирно вирішив відірватися від Держави, тобто від паперів і від фурдиґи, і вслід за цим ґмінна канцелярія перестала приймати державні розпорядження, різні губерніальні папери, повітові і судові, а крім того не зважала на претензії панських домініонів і двірських володінь, а натомість само Жаб’є, беручи на себе духовну владу, згідно з рекомендаціями війта, посилало сусіднім сільським ґмінам свої братерські поради.
Жаб’є не тільки було зачатком столиці, але й мало головами людей непересічних, а навіть справді великих. Варто згадати хоч би тільки останніх війтів, суворого Дутчєка, на якого вистачило тільки глянути, щоб зрозуміти, чому його висока, дещо похилена і ніби побожно мовчазна та сувора постать викликали повагу серед своїх і чужих, також і тоді, коли ввічливо, але сміливо і твердо промовляв до Юзефа Пілсудського: «Найясніший Пане Начальнику, наш любий побратиме». Або теж щоб згадати останнього війта Петра Шекерика-Доникового, котрий попри певну беззахисність перед горілкою і жінкою, був людиною талановитою, якщо