На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
— Нічогенька б, нічогенька, але холодна або зла.
Ґенсецький неохоче заявив:
— До монастиря, до бегекання з попами.
Крашевський підтвердив:
— До нічого.
Цілковиту мовчанку сіяла навколо себе знана красуня, яка її супроводжувала, Марічка з Криворівні, донька Федя Шестуна. Правда, про неї казали, що вона ані не дівчина, ані не молодиця, ані не зведениця, але чи то блиск її очей, чи стрій, що затьмарював блиском все, що тільки бачили в горах, зрізали зачіпки, гасили шепоти. Відкривала мрійливі, чи навіть мученицькі очі, у гострій, сказати б, яструбиній оправі, і відразу ж, немов би ранкова зоря загоралась, якби ж ранкова зоря вміла світитись сапфіром. Не лише сувора оправа очей контрастувала з їх джерельним блиском, але й малі, легко надуті вуста, які наче закликали до єдиного смертельного поцілунку, всупереч цьому щебетали шепотом, як уста дитини. Так коли вона щебетала, її очі змірювали нерухомо, майже заморожували. Зате голі коліна, помітні з-під надмірно золоченої запаски, згинаючись легко, як у танці, вабили. Відштовхуючи і спокушаючи, навмисно чи мимоволі, закривала очі, а коли повільно проходила, то танцював кожен крок дрібних ступнів, замкнутих у м’яких дитячих постолах із золотими защібками. Якусь мить вона тримала очі закритими, потім підіймала важкі чорні вії, немов хотіла перевірити, чи новий шанувальник вже одурманений. Для пущових мужчин — це було втілення спокуси, майже таке жорстоке, як білий пшеничний калач, позолочений для забави і при святі кочений, як колесо, перед зголоднілими людьми. Вона незначно посміхалася, як рибак, що всуває форель у коробку. Віталася співочим шепотом:
— Слава Йсу, молоді.
Молодики, немов для привітання краси, відповідали набожним хором:
— На віки Богу і вам слава, Марічко.
Потім замовкли, посумніли. Той, хто завзято остерігаючись спокус, перестав вірити, що такі істоти проходять плаями і лугами, а швидше по снах, а все ж не перестав тужити, той міг би зрозуміти їхню тугу. Хто притупився і зрікся темпу, хай не намагається.
— Але ж це дівчина! — зітхнув тихо Ґіжицький.
Томашевський, ніби гризучись, в’їдливо поправив:
— Яка там дівчина, коханка паничева, того барончука з Буковини, брата дідички.
Крашевський поспіхом прошепотів:
— Це видно, золоті наручники на руках, коралі, перли, дивіться-но.
Оглядалися за нею, мовчки розглядали золото, перли чи стан Марічки.
Ґіжицький знову зітхнув:
— Кажуть, що з тим паничом вже закінчилось.
Томашевський отямився і твердо додав:
— Буде видно, мабуть, на Фоку тепер загне палець.
Кімейчук теж припускав:
— Так, це видно, когось тут шукає.
— Якась сумна, — шепотів Ґіжицький.
— Бо втік той, що вдягнув, а немає кому роздягнути, — зареготав Кімейчук.
Томашевський надувся:
— Так, всі на неї свищуть. І тому вона сумна.
Ґіжицький ще раз озирнувся за Марічкою, з неокресленою посмішкою.
— Хай би вона сама тільки раз на когось тихо свиснула, то більше вже не свистав би. — Він задумався і наполовину промовляв, а наполовину наспівував коляду:
Коли прошепотить, єдваб сиплеться золотий,
Перед церквою схилиться, дзвін сам дзвонить.
Самі з шумом розчиняться ворота,
Самі на вівтарі світяться свічки….
Всі затихнули, несвятково спохмурніли.
На щастя, наближався війт Жабйого, а з ним цілий рій гарних дівчат і молодиць, жаб’ївських елеганток, в міру щебетливих, в міру мовчазних, в міру грайливих, в міру стриманих, але всі ці міри йшли не від цнотливості чи від принципів, а з однієї тієї потреби, щоб завжди і скрізь подобатись, ніби й не дбаючи про це, щоб зачіпати без тіні зачіпки. Цілий рій цих «парижанок Карпат», як вже вісімдесят літ тому назвали жаб’ївських дівчат такі особливі знавці гір і такі мисливці, для яких надто суворими були не лише ведмеді і рисі, але й глухарі, тетері і рябчики, бо вони шукали не суворості, а з усіх чарів гірської магії винесли один тільки чар, а з усіх шумів Черемоша один тільки шум — у головах і в кишенях. І з того диму від бажань, і з чаду грошей, принесених в жертву на вогнищі бажань — часом ефективно, а частіше безрезультатно — розійшлася по цілій Речі Посполитій непоштиво мстива слава про нецнотливість і хитрість гірських жінок.
Не така вже й давня пам’ять переказує, що жінки, як це буває в колоніях, не напружувалися у жодній праці, окрім ткацтва і вишивання. Не лише не пекли хліба, але й ніколи не доглядали худобу і не доїли корів, натомість танцювали при кожній нагоді.
На лісовий храм прийшли самі тонкокості. Як на показ, не було жодної присадистої, ні колодоподібної, ані худої, ані грубої, навіть ті, котрі були товсті, світилися пухнасто, як великодні бабки і пінки. Ні однієї з запалими чи розкосими очима, ні однієї блідої чи грубувато рум’яної, ні однієї з бульбоподібним чи задертим носом. Вони не були ані виключно чорні, ані світлі. Сині очі прикрашалися чорними бровами і віями, а чорні глибокі очі — у рамці золотого волосся. Неначе у гірському закутку зустрілися краса слов’янська і романська, а поза всім приховувалося якесь пташине тло, що збереглося ніби від давньої раси вершників і плавців, яка зрослася з конем, з кораблем, зі скоком, а передусім з байдикуванням і безперервним танцюванням. Залишки пташиного роду, одні як синюваті голубиці припутні, а інші як біло-золоті мандрівні соколиці. Сурові і ніжні, легковажні і невблаганно сором’язливі, але готові дзьобати, вдарити, хоч і не так вже й затято цнотливі. І кому було дано долею, яка іноді відчиняє вуха тим, хто гідний, почути у лісовій гущавині любовні шепоти коханців, наче пестощі диких голубів, той не забуде, що кожен шепіт був родом із пісні, більш того — зародком пісні, навіть захвату, навіть весняної молитви п’янкої настільки, як і скачок очманілої від весни форелі за приманкою понад поверхню води, у смертельну ворожу стихію: «Голубчику, соколику мій! Зіронько моя, красне личко, малинові уста, загину задля тебе, зведу себе через тебе, втоплюся без тебе».
Запрошені на лісовий храм жаб’ївки не мали на шиях монеток-шкарлупок, ані у
