На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

— Кара божа, — зітхнув Вітролом вже ніби переконаний.

— Так, так, — продовжував жвавіше Матарга, — коли «чельидь» не сидить цілими днями біля корів, біля телят і не пахне коровою, а тягнеться до інших запахів, то пропало і кінець світу вже близько. Побачите!

Ясьо Томашевський весь час напружений і набундючений, оточений трьома молодицями, розмовляв стримано. Матарга, не спускаючи з нього ока, прошептав:

— Можна б сказати, справжній панич, а як піде до кущів — то побачите, який це панич.

— А паничі в кущі не ходять? — запитав Вітролом.

— А для чого паничові кущі? Панич дбає, щоб було пристойно, — повчав Матарга.

— Ясьо ще молодий, а також пристойний, — наполягав Вітролом.

Матарга вперся й собі:

— Я то вже знаю, яким має бути справжній панич.

Вітролом відповів розчаровано:

— Е, більше пліток шепчете, ніж баби, а потім через це чвари.

Матарга глянув з докором і ображений махнув рукою.

Але жінки зовсім не нашіптували пліток. Напевно сміялися з шепотів Матарги і опору Кузімбіра. Мужчини, хоч і вміють слухати вітру і лісу, на жаль, також слухають і пліток з вітру. Жінки знають, чого хочуть, вони черпають свої точні знання, особливо про жінок, із шепотів, добре підслуханих, часом від таких конфіденційних чи зрадливих свідків, котрі ніколи не появляться у суді. Тому їхнє знання є більш вагомим і більш самовпевненим, ніж судові акти. Але вони його не виказували ані шепотом, ані навіть поглядом. Одні й інші, жаб’ївські і ті з інших поселень, розглядаючи одна одну так ретельно, як для слідчих протоколів, підсолоджували слова, обмінювались чемностями якнайбільш сердечно. Не порушили звичаю ані разу, навпаки розмовляли без пліток, немов метелики перелітаючи через все, що коле і що смердить. Говорили всі нараз, зовсім не слухаючи, не намагаючись зрозуміти і не зважаючи, чи інші розуміють або слухають. Замість того вони постійно погоджувалися, запрошували постійно одна одну до своїх сіл, на свої храми. Якби мужчини їх наслідували, то на бутині не було б жодної сварки, ані на мить і людський світ наблизився б до раю. Тодішній жіночий рай базувався на тому, що жінки не тільки ніколи не працювали на бутині, але й бачилися рідко і то тільки на великі свята. І що найважливіше, що не лише поселення, але й хати були так далеко одна від одної, що не було й нагоди посваритися через курку, за яйця чи через стукіт, що, на жаль, трапляється тепер у наших погіршених часах. Видно, що в раю люди не житимуть близько, а в міру можливостей якнайдалі одні від одних. Так само й грубувата Юстина Цвилинючка, що качалася і гула, як бочка, хоч покрикувала на задіяних на кухні мужчин, то з жінками була сердечно гостинною. Вона скочила у чорну пустку, якою є колиба без жінок, а вискочила перетворена в господиню, оснащену самовпевненою гордістю захопливої гостинності. Брала жінок під руку, всаджувала за стіл, щоб відпочили, хвалила, а декотрих знайомих ближче особливо вшановувала, запрошуючи ненав’язливо до допомоги у заставлянні столу і подаванні страв.

Петрицьо і Савіцький весь час були зайняті, а Фока здогадувався, що кожен з бутинарів хоче бути гостем, тож сам мусив розриватися на сто частин. Після привітання кожного з гостей, зайнявся їхніми кіньми. Не вимагав від пастуха Трофимка, щоб той покинув свою худобу задля чужої, так само, як не міг би вимагати від матері, яка дає груди власній дитині, щоб займалася іншими дітьми. Він сам попіклувався не лише про те, щоб розсідлати коней гостей, витерти від поту, кинути кожному оберемок сіна, але ще й про те, щоб розташувати їх у тіні і щоб незнайомі тварини не билися і не копалися взаємно. Найефективніша гостинність щодо коня — це загальне хрумкання, бо так як спільна паша подвоює поспіх у їжі, так і кінський рай базується на тому, щоб не бути надто близько. Щойно він впорався з одним, то вже біг до колиби, щоб дізнатися, наскільки готовий обід. І відразу ж запрошував гостей до столу.

Сметана

Величезним був стіл з важких золотистих лодвів, боком до дверей колиби розвернутий, але ані не порожній, ані осиротілий. Заставлено його наче вирізьбленими відбитками лиць велетнів — хлібами, які хоч і були великі, як камені з млина, та не з Пупка землі, де сплять велетні, прикотилися на пустирище, щоб годувати народ, а — з Ясенова. Старі ручки пані ковалевої Савіцької вимішали їх тяжко з житнього тіста, яке опирається, в’язне, а потім зліплює долоні. Потім вимащені білком, вирослі у великій печі Савіцьких, допеклися і побронзовіли, аж вкрилися скоринкою з чорним відблиском панцира. Можна їх було вести кіньми і ще далі без пошкодження і без страху, що всохнуться чи увігнуться: через Чорногори на Угорщину, аж на Дебрецен, з провідинами до степових ґаздів, у гості до таких же великих, але білих хлібів, і для змагань, що, можливо, хоч ясенівські хліби і темніші, але не менш солодкі і ще ситніші. Попелисті плечі хлібів, шорсткі, з сильнішим запахом печі, з узорами капустяного листя, у тріщинах відкривали темне запашне тісто, осмілювали до куштування і смакування. Поміж хлібами увіпхнули на тарілках квашені огірки і скибки світло пожовклої домашньої солонини, що розпливалася від старості, та іншої, дещо темнішої, оленячої, більш тугої, але прозорої, як віск. Тут і там лежали до вибору для гостей, нові, ще невживані дерев’яні ложки, світлі з явора, а ще золотаві, запашні, з сосни, зроблені вже в колибі Цвилинюком підчас довгих вечорів.

Гаряче сонце било просто згори на блискучі хліби, його проміння санчаткувалося на слизьких зелених огірках, протікало через солонину, легко її підтоплюючи…

Гості, яких довго запрошували і які стягалися з усіх боків, без поспіху, з легким гомоном підходили до столу. Знімали кожухи, клали їх на лави, чекали стоячи. Фока, беручись за розсаджування гостей, жартував:

— Найкращим був би круглий стіл, щоб кожен сидів на першому місці, та як же його змайструєш з тих важких лодвів.

Потім він посадив передусім старого Кочергана, а поруч з ним війта, найближче до входу в колибу, на першому місці. Шепотілися якусь мить, після чого Кочерган голосно запрошував і садив з обох боків, то поруч з собою, то поруч з війтом, як і годилося при святі, спочатку Панця, потім інших, найбідніших, найближчих до стану наймитів. Їх звали дідками, бо їх взяли не задля основної важкої бутинової праці, а для легшої допомоги і на підміну.