На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

хто його відкрив. Багато сотень овець густо стискаються, якнайтісніше, вівця біля вівці, вівця за вівцею. Задні шеренги всувають голови поміж задніх ніг передніх шеренг, у яких сплять старші вівці. Засовують так, немов ховають їх у ковдрах чи у піхвах. Стоячи посеред м’яких трав, вони всі сплять у тиші. Із захватом виконують тільки один рух, рух спільного дихання. Але такі сильні поштовхи вперед, ніби вони задихаються і рятуються від удушення. Або так, як ніби занурилися у парування. Але не між особинами, а в загальному паруванні громади. Майже так, як у спільній молитві. Лише небагато овець спить окремо, лежачи у траві, і ще менше вільно пасуться, стоячи тверезо на ногах, без сну. Ті, що сплять великим і спільним сном, часом вхоплять якусь травину з-під ніг і жують її засинаючи знову. Іноді рівновага зануреної в сон громади порушується, бо старші вівці, що стоять з самого переду, просунуться крізь сон на кілька кроків. І відразу ж ті, що ховали голови між їхніми задніми ногами, шеренга за шеренгою, на мить прокидаючись, теж просуваються на кілька кроків, шукаючи сховку між ногами, щоб не переривати ланцюга тепла і овечої спільноти. У цьому зануренні не зауважиш ані сліду від овечої буденності — ані страху, ані оторопіння, ані стогнучого бекання. Тиша і безпека.

На схилах і полянах Рабинця Шумеєві вівці впізнали свої родові володіння. Від полудня сонце раптово розпеклося, а в котловинах не було ані найменшого вітерця, тож вівці повністю віддалися урочистій спільноті. Господарі і храмові гості шанували овечу літургію. Ніхто до них не підходив, а якщо хтось і дивився на них здалека, то лише крадькома, із усмішкою захоплення, немов повертався до давнього спільного святкування, до суцільної весни.

Бо нераз уже змалку пастушки вкладаються під сонцем до такого ж сну разом з вівцями. Сплять так одні на других, одні під другими, як на живих подушках. Таким чином ще до стрижки, до прядіння і мотання, і до ткання вовни, діти чимало дізнаються про вовну. Бо в такому сні вони довірливо тримають овець за шию, за ноги, за кучері. Тоді вони дізнаються ще й про те, що вовна тягнеться і закручується в тому самому ритмі, що й овечі роги. А прокидаючись і уважно приглядаючись, переконуються: де роги прямі — там пряма й шерсть, у якої вівці роги хвилясті, у тієї й вовна хвиляста, а в якої роги круті, в тої і вовна закручена.

Шепоти й бажання

Серед гостей мужчин було небагато, в основному через те, що збиралися до полонинського ходу, або поспіхом веснували. Але за всіх мужчин вистачало й одного найважливішого, неабикого, і не кого іншого, як самого голови великого Жабйого, самого війта і то такого, якого пани і міщани геть аж з-поза далекої Коломиї і з-поза Станіславова назвали губернатором Жабйого.

Поки-що напливали переважно самі жінки, одягнені з огляду на свято пишно і навіть тяжко. Жінки, матері, сестри і доньки бутинарів, зрештою ті, і то переважно молоді, яких хто встиг запросити.

Здавна добре відомо, що на пастуших стаях не можна наближатися до жінок, а також зачіпати їх навіть жартома не можна, оскільки неминуче дикий звір почне зачіпати худобу і хапати її так, що перехочеться зачіпок і жартів. Зрештою без гучних заборон лунає над стаями стара правда, шептана порада, щоб навіть не думати про жінок. А на бутині, особливо взимку, ще суворіше, бо з туги виповзає бісиця, появиться у постаті жаданої жінки, заведе відразу на саме дно зими. Жінок не можна зачіпати тим більше, якби вони випадково опинилися на бутині, ані гратись з ними свавільно, бо відразу ж колода зачепить і розтрощить кості або розіграються підземні води, розвалять гать, знищать роботу або й налетять уночі на саму колибу.

Як керівник вирубки Кузімбір Білоголовий, званий переважно Вітроломом, особливо пильнував, як тільки міг, молодих жаб’ївців і їхніх брудних язиків, щоб вони не спричинили чогось жахливого, ставив навіть обмеження для думок. Хоч з труднощами, але йому очевидно це вдавалося, бо попри зачіпну зиму і несподівану відлигу, ніщо не зачепило ані не наскочило.

Та інша справа після завершення робіт, свято підчас храму це вже інший реваш. Це випробовування за допомогою танцю, так як є камінь, яким випробовують золото: навстіж брами, вверх засови, нехай танцюють води! Це випробовування, чи людина без петлі і без палиці може бути людиною. Може ще й таке випробовування, чи руку можна допустити до різьби, чи нехай краще завжди займається коруванням. Нехай один з другим стискають дівок і молодиць у танці, нехай йому голос заіржавіє від галайкання, нехай постоли потріскають від танцю, нехай він сам впаде від втоми і хай потім спить, як камінь, адже він людина! Бо інакше, якщо він занадто увійде в смак, а через це забуде про звичаї і пристойність, то краще йому буде, щоб назавжди залишився в ярмі. Для такого найкориснішим буде, якщо наступного дня після храму піде відразу до криміналу, щоб протверезитися, для того, щоб не було запізно. Лісові свята не часті, а тому ображати пристойність ще більш варко. У лісі людина лежить на сумлінні дуже низько до землі так, немов сховалася у глибокий мох. Краще нехай відразу провалиться, бо потім її вже ніщо не врятує від колоди, від повені, від лавини. Та найгірше те, що й інших втягне в небезпеку, бо раптові повені і лавини не мають часу, щоб на себе зважати, а люди зважають один на іншого.

На звістку, що наближаються гості, всі, хто живий, вибігли до потоку. Томашевський зі своїми приятелями стали двома шеренгами, щоб привітати жінок, які прибували. Одні їхали верхи, інші, йдучи пішки, тягнули з зусиллями за вуздечки впертих чи смикали лякливих коней, і тому ті, що йшли пішки без коней, нераз переганяли інших. Попереду їхала ґаздиня Бомбиха з Кочєрища у віці, сказати б, від двадцяти до п’ятдесяти років, присадиста, вайлувата, з сивими вицвілими очима, глибоко посадженими у випуклих очних ямах. Її доганяла і переганяла Катерина Білоголова, жінка Вітролома з дитиною на руках, статна і висока, з особливо стрункою шиєю, випрямлена і сильно стиснена в поясі широкою крайкою. Колихалася у широких стегнах. Ясьо і його компаньйони зайнялись своєю святковою спеціалізацією. Наче ґмінні таксатори вони все це оглядали і оцінювали то пошепки, то вголос. Ґенсецький пробурмотів до Яся:

— Бомбиха бомбистіша від свого Бомби.

Бомбиха щось почувши або відчуваючи погляди, примружила очі так, ніби вийшла