Щиголь - Донна Тартт
— О, блядство, — сказав він, сонно витерши обличчя розкритою долонею й захихотівши.
Хитаючись, я підвівся, залитий холодним потом, і подибав до ванної, де, впершись рукою в стіну, вивергнув в унітаз усе, що було у мене в животі. Я чув, як Борис регоче в сусідній кімнаті.
— Заклади два пальці в рот! — гукнув він до мене, а потім додав щось іще, чого я недочув, бо мене скрутив новий напад нудоти.
Коли я закінчив, сплюнув раз або двічі, потім витер рот тильним боком долоні. Ванна мала жахливий вигляд: з душу капало, двері теліпалися на завісах відчинені, мокрі рушники й закривавлений одяг валялися на підлозі. Ще тремтячи від нападів нудоти, я попив води з долонь біля умивальника й побризкав водою на обличчя. Віддзеркалення мого тіла з впалими грудьми було згорблене й бліде, а губа, по якій учора вдарив Борис, розпухла.
Борис досі лежав на підлозі, спершись головою об стіну. Коли я повернувся до кімнати, він подивився на мене неушкодженим оком і подавився сміхом — таким кумедним я йому здався.
— Тобі краще?
— Пішов ти в дупу! Навіть не намагайся заговорити зі мною.
— Так тобі й треба. Чи не казав я тобі, щоб ти не заморочувався з цією склянкою?
— Я?
— Забув чи що? — Він доторкнувся язиком до верхньої губи, перевірити, чи в нього знову не тече кров із рота. Без сорочки було видно, як стирчать у нього ребра, сліди від давніх побоїв, червону засмагу вгорі на грудях.
— Поставити склянку з горілкою на підлогу — то була дуже дурна ідея. Вона віщувала лихо! Я сказав тобі, щоб ти її там не залишав! Вона могла стати для нас справжнім прокляттям!
— Зовсім не обов’язково було виливати горілку мені на голову, — сказав я, намацуючи окуляри й схопивши перші-ліпші штани, які побачив на підлозі на купі брудного одягу, підготовленого до прання.
Борис ущипнув себе за перенісся й засміявся.
— Я лише намагався допомогти тобі. Трохи пійла поліпшило б твоє самопочуття.
— Атож, я тобі дуже вдячний.
— Це правда. Якщо примудришся не виблювати ті кілька крапель, головний біль як рукою зніме. З мого тата користі небагато, але в цьому він мені дуже й дуже допоміг. Але найкраще допомагає добре холодне пиво, якщо воно в тебе є.
— А ходи-но сюди.
— Чого, чого?
— Ходи сюди й подивися. Я хочу, щоб ти це побачив.
— Скажи так, — пробурмотів Борис з підлоги. — Я не хочу підводитися на ноги.
— Ліпше підведись.
Східці до басейну були схожі на сцену вбивства. Камені на його березі були обляпані краплями крові. Повсюди були безладно розкидані черевики, джинси, просякнута кров’ю сорочка. Один із Борисових черевиків лежав на найглибшому дні. І навіть гірше: сіра плівка блювотиння плавала в мілкій воді біля східців.
XXIV
Без особливого старання попрацювавши з пилососом для басейну, ми вмостилися біля кухонної стійки, курили батькові сигарети «вайсрой» і розмовляли. Був уже майже полудень — надто пізно, аби навіть думати, щоб піти до школи. Борис — розхристаний і якийсь надто збуджений, сорочка звисала в нього з одного плеча — гримаючи шухлядами й гірко нарікаючи, що немає чаю, зварив якусь бридку каву в російський спосіб, закип’ятивши перемолоті зерна на плиті.
— Ні, ні, — сказав він, побачивши, що я наповнив собі чашку нормального розміру. — Кава дуже міцна, можна випити лише малу порцію.
Я зробив ковток, скривив фізіономію.
Він устромив у свою каву палець і облизав його.
— Печиво не завадило б.
— Ти, певно, жартуєш.
— А хліб із маслом? — запитав він із надією в голосі.
Я сповз зі стійки — дуже обережно, бо голова в мене боліла, — і став шукати, аж поки натрапив на шухляду з пакетиками цукру й пачку з кукурудзяними чіпсами, що їх Ксандра принесла додому зі свого буфету.
— Божевільний, — сказав я, подивившись на його обличчя.
— Про кого ти?
— Про твого тата, що так тебе розмалював.
— Це пусте, — пробурчав Борис, нахиливши голову, щоб одразу запхати в рот цілий кукурудзяний чіпс. — Одного разу він зламав мені ребро.
Після тривалої паузи, оскільки я не придумав чогось іншого, я сказав:
— Зламане ребро — не тяжка рана.
— Ні, але було боляче. Ось це, — сказав він, підтягши сорочку й показавши його мені.
— Я думав, він тебе вб’є.
Він штурхнув мене плечем.
— Я спровокував його умисне. Огризнувся. Щоб ти встиг Попчика відвести. Та все нормально, — сказав він поблажливим тоном, коли я не перестав дивитися на нього. — Учора ввечері він лютував, аж пінився, але він покається, коли побачить мене.
— Може, ти пожив би трохи тут?
Борис відхилився назад на руках і подивився на мене з легкою усмішкою.
— Нема чого зчиняти такий клопіт. Іноді він перебуває в депресії, ото й усе.
— Ха. — У давні дні, коли мій батько надто зловживав «Джонні Вокером»[79], коли він блював на свій робочий одяг, а сердиті співробітники телефонували нам додому, він (іноді зі слізьми на очах) пояснював свою лють депресією.
Борис засміявся, здавалося, його подив був цілком щирим.
— Що ж тут дивного? Тобі самому іноді не буває сумно?
— Його треба посадити до в’язниці за таке.
— О, припини. — Борисові набридло пити погану каву, й він поліз у холодильник по пиво. — У мого батька поганий характер, це правда, але він мене любить. Він міг залишити мене в сусіда, коли виїздив з України. Таке трапилося з моїми друзями Максом та Серьожею, і Макс зрештою опинився на вулиці. Крім того, мене також треба посадити до в’язниці, якщо ти мислиш такими категоріями.
— Чого це?
— Одного разу я намагався його вбити. Я не жартую, — додав він, коли побачив, якими очима я дивлюся на нього. — Справді хотів.
— Я тобі не вірю.
— Ні, це правда, — спокійно підтвердив він. — Я про це шкодую. Під час нашої останньої зими в Україні я виманив його на вулицю — він був такий п’яний, що погодився вийти. А я потім замкнув двері. Сподівався, що він замерзне в снігу. Добре, що не замерз. — Він вибухнув сміхом. — Тоді я застряг би в Україні, Боже мій. Годувався б із ящиків з покидьками. Спав
