Українська література » Сучасна проза » Щиголь - Донна Тартт

Щиголь - Донна Тартт

Читаємо онлайн Щиголь - Донна Тартт
вікно. — Йому ніяково, що він так надовго лишає мене самого. Він знає, що наближається свято, і питав, чи зможу я пожити в тебе вдома.

— Ти й так весь час у мене живеш.

— Він це знає, — сказав Борис, відгортаючи волосся собі з очей. — Тому він тобі й подякував. Але — сподіваюся, ти не будеш проти — я дав йому твою неправильну адресу.

— Навіщо?

— Тому що, — він підсунув ноги так, щоб я міг сісти ближче до нього, хоч я його про це й не просив, — я подумав, ти не захочеш, щоб він удерся, п’яний, у твій дім посеред ночі. Розбудивши твого батька й Ксандру. Крім того — якщо він коли-небудь до тебе звернеться, — знай, він думає, що твоє прізвище Поттер.

— Чому?

— Так краще, — спокійно сказав Борис. — Повір мені.

ХХ

Ми з Борисом лежали на підлозі перед телевізором у моєму домі, їли картопляні чіпси, пили горілку й дивилися парад, присвячений Дню подяки. У Нью-Йорку падав сніг. На екрані промайнула ціла низка надувних постатей — Снупі, Рональд Макдональд, Губка Боб, Містер Арахіс, — а трупа гавайських танцюристів у пов’язках на стегнах і солом’яних спідницях виконувала свій номер на Геральд-сквер.

— Не заздрю їм, — сказав Борис. — Об заклад б’юся, що в них там повідмерзали дупи.

— Ага, — сказав я, хоч і не дивився ані на надувні кулі, ані на танцюристів.

Побачивши на телеекрані Гералд-сквер, я відчув себе так, ніби заблукав за мільйони світлових років від Землі й раптом зловив радіосигнали, голоси дикторів та оплески публіки від давно зниклої цивілізації.

— Йолопи. Ну хіба можна так одягатися? Ці дівчата неминуче потраплять до лікарні.

Борис не тільки шалено нарікав на спеку, яка панувала в Лас-Веґасі, він також несхитно вірив у те, що будь-який «холод» спричиняє хвороби: басейни без підігріву, кондиціонери в моєму домі й навіть лід у напоях.

Він перекинувся на спину й подав мені пляшку.

— Ви з матір’ю ходили на цей парад?

— Ні.

— Чому ні? — запитав Борис, кинувши Попперу картопляний чіпс.

— Некультурний, — сказав я українською, запозичивши це слово від нього. — І забагато туристів.

Він запалив сигарету й запропонував іншу мені.

— Сумуєш?

— Трохи, — сказав я, перекинувшись набік, щоб припалити її від сірника.

Я не міг позбутися спогадів про те, як ми святкували День подяки раніше. Його картини виникали й зникали, наче кінокадри, яких я не міг зупинити: мати ходить боса в старих джинсах із дірками на колінах, відкорковує пляшку з вином, наливає для мене імбирного елю в келих для шампанського, викладає на стіл кілька оливок, умикає стереосистему, одягає кольоровий святковий фартух, розгортає грудку індички, яку вона купила для нас у чайнатауні лише для того, щоб зморщити ніс і відсахнутися від запаху: «О, Боже, Тео, вона зіпсувалася, відчини двері для мене», — але сморід аміаку роз’їдає їй очі, і вона, тримаючи зіпсовану індичку якнайдалі від себе, вибігає на пожежні сходи й спускається до сміттєвого бака, а я визираю з вікна й весело зображую блювотні звуки. Ми з’їли скромний обід із консервованого зеленого горошку, консервованої журавлини й коричневого рису з підсмаженим мигдалем. «Наш вегетаріанський соціалістичний День подяки» — називала це мама. Ми нічого особливого не планували, бо в неї на роботі горів якийсь терміновий проект. Вона пообіцяла, що наступного року (в обох у нас боліли животи від сміху; зіпсована індичка вельми розвеселила нас) ми візьмемо напрокат автомобіль і поїдемо до її друга Джеда у Вермонт або замовимо собі обід у якомусь великому ресторані типу «Ґреймерсі Таверн». Проте це майбутнє не відбулося, і я святкував свій алкогольно-чипсовий День подяки з Борисом перед екраном телевізора.

— Що ми їстимемо, Поттере? — запитав Борис, чухаючи живіт.

— Як? Ти голодний?

Він похитав головою: comme ci, comme ça[77]. І спитав мене:

— А ти?

— Не особливо.

Піднебіння в мене було подряпане багатьма чіпсами, а від сигарет нудило.

Несподівано Борис завив від сміху й підвівся на ноги.

— Послухай-но, — сказав він, штовхнувши мене ногою й показуючи на телеекран. — Ти це чув?

— Що?

— Диктора. Він побажав щасливих вакацій своїм дітям, Виродку й Кейсі.

— Ет, облиш.

Борис завжди плутав англійські слова, такі як ці. Іноді його перекручення були кумедними, а іноді просто дратували.

— «Виродок і Кейсі»! Здорово, правда? З Кейсі все гаразд, але назвати власну дитину Виродком на телеекрані?

— Це не те, що він сказав.

— Ну гаразд, ти все знаєш, то що ж усе-таки він сказав?

— Та з якого хера мені знати, що він сказав?

— Тоді чому ти сперечаєшся зі мною? Чому ти завжди переконаний, що знаєш краще? Що за проблема з цією країною? Як такий тупий народ міг зробитися таким пихатим і багатим? Американці… кінозірки… зірки телевізійні… вони називають своїх дітей Яблуками й Ковдрами, Голубими й Виродками, якими завгодно дуркуватими іменами.

— І що ти хочеш сказати?

— Я хочу сказати, що демократія слугує вам виправданням для будь-якої нісенітниці. Насильство… жадоба… дурість… усе годиться, якщо це роблять американці. Так же? Ну скажи, що не так?

— Ти можеш уже заткнутися?

— Я знаю, що я чув! Виродок! Ось що я тобі скажу. Якби я думав, що мій син виродок, хрін би я його так назвав.

У холодильнику були крильця, й такіто, й коктейльні сосиски, які принесла Ксандра, а також «галушки» з китайського ресторану, де любив обідати батько; але на той час, коли ми нарешті дісталися їжі, пляшка горілки (Борисів внесок до Дня подяки) була вже напівпорожня й нас дедалі більше нудило. Борис — який іноді з п’яного розуму схилявся до притаманної росіянам звички обговорювати важкі теми та питання, що не мають відповідей, — сидів на мармуровій стільниці, розмахував виделкою з настромленою на неї сосискою і з дикунським захватом говорив про вбогість та капіталізм, про зміну клімату й про те, в яку дупу провалюється наш світ.

Я почав утрачати зв’язок із реальністю і сказав:

— Борисе, заткнись. Я не хочу слухати цю ахінею.

Він пішов до моєї кімнати, знайшов там мій шкільний примірник Волдена й голосно зачитав довгий уривок, що підтримував думку, яку він намагався мені довести.

Пожбурена книжка — на щастя, в паперовій обкладинці, — влучила мені у скроню.

— Ісчезні! Мотай звідси!

— Це мій дім, ти, тупий йолопе.

Сосиска — досі настромлена на виделку — пролетіла повз мою голову, лише за кілька міліметрів від неї. Але ми тільки зареготали. На середину дня ми були цілком одурманені: качалися по килиму, ставили підніжки один одному, сміялися й матюкалися,

Відгуки про книгу Щиголь - Донна Тартт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: