Щиголь - Донна Тартт

Але там не було нічого, крім шампуню та пляшечки з зеленими парфумами, які Ксандра виграла на якомусь конкурсі у Вінні. Пам’ятаючи своїм п’яним розумом, як моя мати сказала, що парфуми антисептичні навіть у мізерних дозах, я повернувся назад до вітальні, де Борис лежав на килимі, а Поппер стривожено нюхав його закривавлену сорочку.

— Зараз будемо лікуватися, — сказав я, відпихаючи собаку вбік і притуливши вологу ганчірку до рани на його лобі. — Лежи тихо.

Борис відсмикнувся й прогарчав:

— Що ти, на хрін, робиш?

— Заткнись, — сказав я, відгортаючи волосся з його очей.

Він щось пробурмотів російською. Я намагався бути обережним, але я був таким самим п’яним, як і він, і, коли я бризнув парфумами на рану, він закричав і зацідив мені в писок.

— Що ти робиш, мудак? — сказав я, доторкнувшись до своєї губи й побачивши, що пальці стали кривавими. — Ти мене поранив, бачиш?

— Блядь, — сказав він, кахикаючи й вимахуючи рукою. — Чуєш, який сморід? Чим ти мене полив, суко?

Я зареготав і не міг зупинитися.

— Виродку! — заревів він, так штовхнувши мене, що я впав.

Але він сміявся також. Простяг руку, щоб допомогти мені підвестися, але я її відштовхнув.

— Відчепись! — Я сміявся так гучно, що не міг вимовити жодного слова. — Ти смердиш, як Ксандра.

— Боже, я задихаюсь. Мені треба позбутися цього запаху.

Спотикаючись, ми вибігли назовні, скидаючи з себе одяг, стрибаючи на одній нозі, щоб виборсатися зі штанів, і стрибнули в басейн: то була погана думка, я це зрозумів надто пізно, протягом тієї миті, коли падав у воду, смертельно п’яний і вже не спроможний триматися на ногах. Холодна вода вдарила по мені так сильно, що забило дух.

Я став хапатися за воду, щоб випливти на поверхню. В очах пекло, хлорка обпалювала мені ніс. Струмінь води вдарив мене у вічі, і я виплюнув його назад на Бориса.

Він здавався білою плямою в темряві, з проваленими щоками й чорним волоссям, що прилипло йому до обох щік. Регочучи, ми хапали один одного й намагалися занурити під воду, хоч мої зуби цокотіли, і я почувався надто п’яним і слабким, щоб вистрибувати у воді завглибшки вісім футів.

Борис пірнув. Він схопив мене рукою за кісточку ноги й потяг униз, і я побачив перед собою чорну стіну бульбашок

Я звивався й боровся. Було таке враження, ніби я знову опинився в музеї, спійманий у чорному просторі, ні вперед, ні назад. Я викручувався і звивався, й бульки панічного дихання пропливали перед моїми очима; лунали якісь підводні дзвони, навколо панувала чорна темрява. Нарешті — вже після того, як я набрав у легені води, — я вивернувся з пастки й виринув на поверхню.

Шукаючи повітря, я вхопився за край басейну і став хапати його ротом. Коли мій зір прояснився, я побачив Бориса — кахикаючи, лаючись, він добирався до східців. Задихаючись від гніву, я то вплав, то стрибками дістався до нього зі спини й схопив його за кісточку так, що він із плюскотом упав обличчям у воду.

— Гівнюк, — виплюнув я з себе, коли він висунув голову на поверхню.

Він намагався щось сказати, але я бризнув водою йому в обличчя, потім удруге, схопив пальцями за волосся і штовхнув під воду.

— Ти, нікчемне лайно! — вигукнув я, коли він виринув, махаючи, вода стікала йому по обличчю.

— Ніколи більше так не роби, — сказав я, поклавши руки йому на плечі, й уже хотів був навалитися на нього, заштовхати його під воду й потримати там протягом чималого часу — аж він обернувся й схопив мене за руку, і я побачив, що він зблід і весь тремтить.

— Припини, — сказав він, хапаючи ротом повітря, і тоді я помітив, які несфокусовані й дивні в нього очі.

— Ти що? — запитав я. — З тобою все гаразд?

Але він надто сильно закашлявся, щоб мені відповісти. З носа йому знову текла кров, вона струменіла між його пальцями. Я допоміг йому втриматися на поверхні, й разом ми впали на східці басейна, наполовину на повітрі, наполовину у воді, надто виснажені, щоб виповзти остаточно.

ХХІІІ

Мене розбудило яскраве сонце. Ми лежали в моєму ліжку, з мокрим волоссям, напіводягнені, і тремтіли в холоді, якого нагнав кондиціонер. А Поппер похропував, лежачи між нами. Простирадла були вологі й пахли хлоркою. Мене мучив гострий головний біль, а в роті я відчував бридкий металевий присмак, наче смоктав жменю дрібних монет.

Я лежав дуже тихо, відчуваючи, що можу зблювати, навіть якщо поверну голову не більш як на чверть дюйма, потім дуже обережно сів.

— Борисе, — запитав я, потираючи щоку долонею. Брунатні смуги засохлої крові помережали наволочку на подушці. — Ти не спиш?

— О Боже, — простогнав смертельно блідий і липкий від поту Борис, перекинувшись на живіт, щоб ухопитися руками за матрац. Він був голий, крім браслетів а ля Сід Вішес[78] і трусів, схожих на мої. — Я зараз блюватиму.

— Тільки не тут. — Я копнув його ногою. — Вставай.

Щось бурмочучи, він пошкандибав геть. Я чув, як він блює в моїй ванній. Від цього звуку мене занудило, але мене також опанував напад істерики. Я перекинувся в ліжку й зареготав у подушку. Коли Борис придибав назад, тримаючись за голову, я шоковано дивився на синець під його оком, на кров, яка загусла під його ніздрями, й на струпний поріз на лобі.

— Господи Ісусе, — сказав я, — у тебе поганий вигляд. Тобі треба накласти шви.

— А ти знаєш, що сталося? — запитав Борис, падаючи животом на матрац.

— Що?

— Ми запізнилися в блядську школу.

Ми перекинулися на спини й вибухнули реготом. Він був слабкий і нудотний, проте я відчував, що неспроможний зупинитися.

Борис звісився з ліжка й став намацувати щось на підлозі. Через мить він знову підняв голову.

— Ой, що це таке?

Я сів у ліжку й жадібно вхопився за склянку води, власне, я тільки думав, що то склянка з водою, проте коли він тицьнув її мені під ніс, я затулив рот, бо мене занудило від її запаху.

Борис завив. Швидкий, як блискавка, він навалився на мене: суцільні кістки й липуча плоть, що смерділа потом, блювотиною і ще чимось сирим і брудним, як застояна вода в басейні. Він боляче вхопив мене за щоку й тицьнув склянку з горілкою мені в рот.

— Настав час тобі підлікуватися! Давай, давай! — повідомив він, коли я вибив склянку з