Щиголь - Донна Тартт
— Думаю, його там уже нема. — Ксандра здавалася гарною на вигляд — очі сяють і виблискують, вона була в короткій оксамитовій сукні, в босоніжках, прикрашених діамантами, й зі ще червонішою помадою, ніж та, якою вона зазвичай малювала губи. — Він пішов додому.
— Іноді на вихідні він працює в подвійну зміну.
— О, вони не захочуть туди піти. Це забере надто багато часу. З півгодини треба буде йти туди через усе казино й назад.
— Так, але я переконаний, він захоче зустрітися з моїми хлопцями.
— Мабуть, що так, — не стала заперечувати Ксандра, провівши пальцем по краєчку келиха з вином. Крихітний золотий голуб у намисті блиснув під її горлом. — Він приємний чоловік. Але, Ларрі, хоч я тебе знаю й ти не захочеш вислухати мене серйозно, але якщо ти надто заприязнишся з круп’є, одного дня ти підеш туди й потрапиш до рук працівників служби безпеки.
Мій батько засміявся.
— Боже! — сказав він, ляснувши долонею по столу так гучно, що я здригнувся. — Якби я не знав, як воно насправді все було, я повірив би, що Дієго справді мені допомагав за столом сьогодні. Маю на увазі, може, він і допомагав. Тобто моя гра була телепатичною бакара. Скажи своїм радянським дослідникам, щоб вони попрацювали над цією проблемою, — порадив він Борисові. — Це допоможе зміцнити вашу економічну систему.
Борис прокашлявся й підняв свою склянку з водою.
— Пробачте, можу я щось сказати?
— Ага, настав час промовляти тости. Шкода, що ми не промовляли їх раніше.
— Дякую за ваше товариство. І бажаю вам усім здоров’я, щастя і щоб ми всі дожили до наступного Різдва.
У здивованій тиші, яка настала, на кухні вилетів корок із пляшки з шампанським і пролунав вибух сміху. Щойно минула північ: ми вже прожили дві хвилини Різдва. Тоді мій батько відхилився на стільці й засміявся:
— Щасливого Різдва! — загорлав він, діставши з кишені коробочку з коштовною прикрасою, яку посунув до Ксандри, і дві пачки двадцятидоларових банкнот (по п’ятсот доларів у кожній!), які перекинув на протилежний бік стола до мене й до Бориса. І хоча в тій ночі казино з його контрольованою температурою і відсутністю годинників такі слова, як день і Різдво, були штучними й нічого не означали, щастя посеред дзенькоту келихів аж ніяк не здавалося приреченою або фатальною ідеєю.
Розділ VI
Вітер, пісок і зорі
І
Протягом наступного року я докладав усіх зусиль, щоб викинути Нью-Йорк та своє колишнє життя зі свідомості, і майже не помічав, як минає час. Дні проходили незмінними в позасезонній жаркій атмосфері: вранішнє похмілля, шкільний автобус, наші обпалені спини від спання біля басейну, бензиновий запах горілки, запах псини від Поппера, хлорка. Борис навчав мене рахувати, питати дорогу, пропонувати випити російською мовою так само терпляче, як навчав матюкатися нею. Так, будь ласка, мені це подобається. Дякую вам, ви дуже добрі. «Говорите ли Вы по-английски? Я немного говорю по-русски».
І взимку, і влітку дні були сліпучими. Повітря пустелі обпалювало нам ніздрі, й від нього пересихало в горлі. Усе нас смішило, все здавалося кумедним. Іноді перед самим заходом сонця, коли блакить неба темнішала й набувала фіолетового кольору, ми бачили ті дикі, електрично окреслені хмари Максфілда Перріша[82], що накочувалися золотим і білим на пустелю, наче те Божественне одкровення, яке вело мормонів на захід. «Говорите медленно, — казав я, — повторите, пожалуйста». Але ми перебували в такій гармонії один з одним, що взагалі могли не говорити, якщо нам не хотілося; ми знали, як розсмішити одне одного до кольок у животі, усього лише вигнувши брову або скрививши рота. Вечорами ми їли, сидячи зі схрещеними ногами на підлозі, залишаючи масні плями на наших шкільних підручниках. Наша дієта не була нам корисною, через нездорове харчування на ногах і руках з’являлися коричневі плями — нестача вітамінів, казала наша шкільна медсестра й давала кожному з нас болючий укол у сідницю і по барвистій баночці з жувальними вітамінками для дітей.
— У мене болить дупа, — казав Борис, потираючи зад і проклинаючи металеві сидіння шкільного автобуса.
Я з голови до ніг укрився ластовинням від безперервного купання. Моє волосся (довше тоді, аніж будь-коли) від басейної хлорки було змережане світлими пасмами, але загалом я почувався добре, хоч мені ніколи не переставало тиснути в грудях, а зуби почали гнити від великої кількості цукерок, які ми їли. Але, крім цього, зі мною все було гаразд. І час минав для мене, можна сказати, щасливо. Але потім — незабаром після мого п’ятнадцятиріччя — Борис зустрів дівчину на ім’я Котку, й усе змінилося.
Ім’я Котку (український варіант: Котику) робить її цікавішою, ніж вона насправді була. Але це було не справжнє її ім’я, а лагідне прізвисько (звертання «котику» польською мовою), яке дав їй Борис. Насправді її прізвище було Гатчинз, а ім’я звучало як Кілі, чи Кейлі, чи Кайлі, і жила вона в окрузі Кларк, штат Невада, протягом усього життя. Хоч вона ходила до нашої школи й була лише на один клас попереду нас, насправді вона була старшою набагато — від мене аж на три роки. Борис, певно, накинув на неї оком раніше, але я не знав про її існування до того вечора, коли він розлігся в ногах мого ліжка й сказав:
— Я закохався.
— Справді? І в кого ж?
— У ту крихітку з класу суспільних наук. У якої я купив травички. Їй уже вісімнадцять років, ти можеш це уявити? Господи, яка ж вона гарна!
— То ти маєш травичку?
Він грайливо схопив мене за плече; він точно знав моє найуразливіше місце — під лопаткою, де можна було вгородити пальці й примусити мене зойкнути від болю. Але я не був у настрої жартувати й боляче врізав йому по пиці.
— Ой!
