Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

— Ні, — сказав дядько. — Без усяких «а то». Просто завербуватися до війська. Ось дивись. Ось хай ти граєш у покер (припускаю, що ти вмієш у покер чи бодай, як більшість людей, так-сяк ляпаєш). Ти тягнеш карти. При цьому є дві можливості: або маєш далі добирати, або ні, хоч ти ладен покласти й останнього цента, щоб це приховати. Потягнувши карти, ти не кидаєш їх потім на стіл, коли побачиш, що це не те, на що розраховував, що мав надію дістати; не кидаєш з огляду не тільки на свою душу й гаманець, але й на своїх партнерів, вони ж бо так само, як і ти, взяли на себе це мовчазне зобов’язання.

Далі вони обоє лишалися непорушні; дядько навіть покинув свою бездимну подобу куріння. Потім Гарріс протягло зітхнув. Аж було чути, як він втягує й видихає повітря.

— Відразу? — спитав він.

— Так, — відповів дядько. — Зараз же. Повернешся до Мемфіса і завербуєшся до війська.

— Я… — почав Гарріс. — Є справи…

— Знаю, — сказав дядько. — Але я б зараз туди не їхав. По тому ти матимеш кілька вільних днів: вернутися додому і сказати… залагодити свої справи. А тепер виряджайся назад. Машина твоя внизу, так? Тож катай назад у Мемфіс і вербуйся до війська.

— Добре, — сказав Гарріс. Він ще раз протягло зітхнув. — Я маю спуститися цими сходами, сісти в машину й сам від’їхати. Звідки ви певні, що ви, чи армія, чи й будь-хто мене ще зловите?

— Таке мені й на гадку не спадало, — відказав дядько. — Чи було б тобі легше, якби ти дав мені слово честі?

І це було все. Гарріс постояв ще хвильку біля столу, а потім відійшов до дверей і спинився, трохи похнюпившись. Потім підвів голову, і він, Чарлз, подумав, що й собі так би вчинив: пройшов би через передпокій, де були ті інші. Але дядько озвався вчасно.

— Вікном, — сказав дядько Гевін, і підвівся сам із свого дзиглика, й відчинив вікно — воно виходило на зовнішню веранду, звідки вели сходи вниз на вулицю; Макс виліз тим вікном, дядько зачинив його, і то вже по всьому: хвилину одлунювала хода на сходах, але цього разу не було повискування шин, ані щораз тихшого виття гудка, і якщо Гемптон Кілегрю чи хтось там інший і біг, лементуючи, за Гаррісом, то цього разу вони з дядьком і того зовсім не чули. А далі він, Чарлз, підійшов до дверей у передпокій і запросив до контори капітана Гуалдреса з Максовою сестрою.

Капітан Гуалдрес навіть у чорному двобортному костюмі, що його міг би надягнути перший-ліпший — більшість чоловіків такі й мали, — як і давніше, здавався вилитим з бронзи чи якогось іншого металу. В ньому навіть зараз було щось від коня. Потім він, Чарлз, зрозумів, що то було, власне, через брак Коня під ним; і тоді вперше він завважив, що капітанова дружина трохи вища від чоловіка. Здавалося, без коня капітанові Гуалдресу чогось бракувало не тільки в рухах, а й на зріст, мовби ноги дано йому не на те, щоб їх оглядали та порівнювали з іншими ногами, коли він стоїть на них.

Вона теж була в темній одежі: гранатова сукня — у таких звичайно наречена залишає рідний дім, вирушаючи у пошлюбну подорож, — і прегарна пухнаста хутрянка з букетом (орхідеї, звісно. Він, Чарлз, не раз чув про орхідеї, тож тепер збагнув, що ніколи їх досі не бачив. Але впізнав їх відразу; на тому хутрі і на тій нареченій не могло бути нічого іншого), пришпиленим до коміра, а на щоці в неї ще виднів тонкою ниточкою слід від нігтя міс Кейлі.

Капітан Гуалдрес не схотів сідати, тим-то він, Чарлз, і дядько підвелися й собі.

— Я прийшов попрощатися, — сказав капітан Гуалдрес по-англійському. — І ще прийняти ваші… як це у вас кажуть…

— Поздоровлення, — підказав дядько Гевін. — Що ж, вітаю вас. Можна запитати, відколи?

— Вже… — капітан Гуалдрес позирнув на зап’ясток, — тому година. Тільки вийшли від падре. Наша мама тільки вернулася додому. Ми вирішили не чекати. Прийшли сказати до побачення. Я це й кажу.

— Не «до побачення», — сказав дядько.

— Так. Тепер. За якісь… — капітан Гуалдрес знову глянув на зап’ясток, — п’ять хвилин нас уже тут не буде. — Бо капітан Гуалдрес, як зауважив дядько, мав одну особливість: не тільки напевно знав, що робитиме найближчим часом, але досить часто те й робив. — Назад до мого краю. На село. Може, звідти й не слід було взагалі виїжджати. Цей край, він чудовий, але надто міцний для простого гаучо, пайсано. Але вже байдуже. Вже кінець. То я прийшов сказати ще раз «до побачення» і ще раз стократно граціас. — Далі капітан знову загомонів по-іспанському. Але він, Чарлз, устигав за ним. — Ви знаєте іспанську. Моя дружина навчалася тільки в найкращих європейських монастирях для багатих американських панночок, тим-то й не знає жодної мови. В моєму краї, на селі, є приказка: «Одружився — що втопився». Але є ще й інша приказка: «Хочеш знати, де ночуватиме їздець, спитай у його коня». Але що там казати, справу вже скінчено. Так, я прийшов попрощатися з вами й подякувати, і від себе вас поздоровити, що не маєте пасербів, яких би треба влаштовувати в житті. Але, правду кажучи, нема в мене певності навіть у цьому, бо для чоловіка з вашими здібностями й знаннями, не кажучи вже про уяву, хіба ж є що неможливе? Отож ми повертаємося до мого… нашого краю, де вас не буде. Бо як на мене, ви дуже небезпечний чоловік і мені зовсім не до душі. Отож-бо, з богом.

— З богом, — відказав дядько також по-іспанському. — Я б вас не квапив.

— Не змогли б, — сказав капітан Гуалдрес. — Та й нема вам потреби. Навіть хотіти могти нема вам потреби.

Потім вони теж пішли, знову через передпокій; він, Чарлз, із дядьком почули стукіт надвірних дверей, а тоді ще дивились, як вони проходять попід вікном веранди до сходів, і дядько вийняв з камізельки свого важкого годинника з ланцюжком та підвішеним до нього золотим ключиком і поклав на столі, догори циферблатом.

— П'ять хвилин, — сказав дядько.

І цього часу, цієї паузи йому, Чарлзові, вистачило, щоб поспитати в дядька, щó то, власне, крилося за його вчорашнім закладом із капітаном Гуалдресом, та тільки він тепер знав, що нема йому чого й питати; бо ж