Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер
— Містера Маккелема я знаю добре, — сказав капітан Гуалдрес по-англійському, обертаючись; на мить вони побачили і його зуби. — Він має один великий кінь теж. Жаль. — Він раптово поручкався з містером Маккелемом, рвучко й міцно. Та навіть тиснучи руку, він ще видавався статуєю, попри свою м’яку, зношену, блискучу від місяця шкірянку і намащене брильянтином волосся, — ніби вилито його з металу: волосся, чоботи, куртку й усе чисто, одною суцільною брилою. — Молодого добродія не так добре. — Він потис руку йому, Чарлзові, так само швидко, рвучко й міцно. Відтак одступився назад. І цим разом уже руки не тиснув. — Містера Стівенса не так добре. Теж, можливо, жаль. — Навіть досі не бриніло йому в голосі ані в інтонації: «Може, ви тепер мені поясните?» чи бодай: «Слухаю вас, панове». І тільки навдивовижу чемно, навдивовижу врівноважено, зовсім безбарвно, голос його провадив далі: — Завітали поїздити? Нема зараз готовий кінь, але багато коня на мале поле. Ідемо впіймати.
— Заждіть, — сказав дядько по-іспанському. — Містерові Маккелему щодня доводиться заглядати під хвіст стільком коням, що йому нема потреби гасати поночі верхи, а ми з небожем надто рідко їх бачимо, щоб цього забажати. Ми завітали зробити вам послугу.
— Ага, — відгукнувся капітан Гуалдрес, теж по-іспанському. — І та послуга?
— Гаразд, — ще не стишуючи темпу, дядько похапки лопотів рідною мовою капітана Гуалдреса — дзвінко й не зовсім мелодійно, наче трохи розладнаний інструмент. — Ми дуже поспішали. Мабуть, я так швидко їхав, що мої добрі манери не встигали за мною.
— Коли чемність може відстати від чоловіка, — зауважив капітан, Гуалдрес, — чи ж була вона в нього взагалі? — Потім шанобливо: — Що за послуга?
І він, Чарлз, теж подумав: «Що за послуга?» Капітан Гуалдрес не ворушився. В голосі його не вчувалося жодного сумніву чи недовіри; тепер у ньому не звучало навіть подиву. І він, Чарлз, готовий був із ним погодитися: могло ж бути щось таке, що чимось капітанові загрожувало і від чого дядько Гевін чи хто інший мав би його застерегти чи врятувати, і уявив собі, як не лише сам той кінь містера Маккелема, а й цілий табун подібних до нього, ламаючи копита й зуби об капітана Гуалдреса, може, валяють його в пилюзі, і, може, навіть товчуть у багно, і, може, навіть трощать йому кістки, і трохи аж заганяють у землю, але на тому й край.
— Закластися з вами, — сказав дядько.
Капітан Гуалдрес не ворухнувся.
— Попросити щось у вас, — сказав дядько.
Капітан Гуалдрес не ворухнувся.
— Попросити послуги для себе самого, — сказав дядько.
— А, — відказав капітан Гуалдрес. Він не ворухнувся й тоді, лише зронив саме це словечко, навіть і не по-іспанському, ані по-англійському, воно ж бо таке саме в усіх мовах, які тільки він, Чарлз, коли-небудь чув.
— Ви збираєтесь уночі їздити верхи, — сказав дядько.
— Справді, — відказав капітан Гуалдрес.
— Дозвольте нам піти з вами до стайні, де ви тримаєте коня для нічної їзди, — попрохав дядько.
Знову капітан Гуалдрес поворухнувся, власне самі тільки очі; він, Чарлз, і містер Маккелем помітили, як заблискав він білками, позираючи спершу на одного, тоді на другого, тоді оглянувся на дядька, а потім завмер, зовсім завмер, наче й не дихаючи, і так надовго, що й він, Чарлз, міг би порахувати мало не до шістдесяти. Тоді капітан Гуалдрес ворухнувся таки по-справжньому, вже обертаючись іти.
— Справді, — сказав він і пішов, і їх троє рушило за ним, поза той завеликий будинок, через галявину, де росло багато всіляких чагарів, повз гаражі, де б умістилося більше машин, аніж їх будь-коли могли б тримати четверо людей, і повз оранжереї та теплиці, де квітів і винограду було забагато для чотирьох і нюхати, і їсти, через усю цю місяцево-нерухому, місяцево-білу, місяцево-тиху баронську землю: капітан Гуалдрес ступав попереду, мов на поршнях, на твердих вигнутих ногах, узутих у полиск і сяяння чобіт, за ним дядько, далі він, Чарлз, а тоді й містер Маккелем зі своєю дубовою палюгою, всі низкою за капітаном Гуалдресом, мов пастухи-гаучо, наймити в його родині, якщо в капітана Гуалдреса була родина і якщо вони самі не були гаучо, а то ще, крий боже, чим гіршим, що по-іспанському кінчається на — ones.
Але вони йшли не до великих стаєнь з електричним освітленням, електричними годинниками й позолоченими коритами та жолобами — навіть не йшли алеєю, що до них провадила. Натомість вони перетнули ту алею, перелізли через білий паркан і подалися через залите місячним сяйвом пасовисько до гайка, обігнули його; і то було там, і йому аж учувалися знову Маккелемові слова: маленька лука, обнесена білою загорожею, і стайня на одного коня, не більша за гараж на дві машини, новенька, бо ж не давніше, напевно, збудована, як минулого вересня, чистенька, свіжо-пофарбована, з відчиненою горішньою половиною воріт єдиного стійла — чорний квадрат серед сліпучої білини; аж раптом за його спиною містер Маккелем видав якийсь звук.
Отоді-то, власне, розмова й понеслася надто скоро для нього, Чарлза. Навіть капітан Гуалдрес заторохтів тепер по-іспанському, обертаючися спиною до загорожі, пружний, дужий, аж навіть ніби вищий на зріст, — виповідав він тепер дядькові Гевіну те, чого досі не зраджував навіть своїм тоном, поквапно белькотів рідною своєю мовою навперемін із дядьком, — і звучало це так, ніби двоє теслів, пиляючи, плювали один одному цвяшками на пилку. Щоправда, спершу дядько вдався до англійської, немовби вважаючи, що містер Маккелем має право почути бодай той початок, — і капітан Гуалдрес напочатку теж його наслідував.
— Ну, містере Стівенсе. Ви поясните?
— З вашого дозволу.
— Справді, — заохотив капітан Гуалдрес.
— Це тут ви тримаєте свого нічного коня, того сліпого?
— Так, — відказав капітан Гуалдрес. — Жоден тут кінь, лиш кобилка. На ніч. Негріто залиша її в стайні щодня пополудні.
— І по вечері… обіді… опівночі, коли добре посутеніє, ви приходите сюди, до цієї стайні, приступаєте до цих дверей і відчиняєте їх поночі, як от зараз.
Спершу він, Чарлз, думав, що людей тут зібралося забагато, принаймні один був зайвий. Тепер же він збагнув, що, власне, одного серед них бракувало: того перукаря, бо капітан Гуалдрес сказав:.
— Насамперед я ставлю бар’єри.
