Золота медаль - Олександр Васильович Донченко

Тетяна Максимівна підняла руку, настала тиша. Навіть першокласники з букетами квітів завмерли.

— Дорогі школярі! — сказала Тетяна Максимівна.— Ми зібрались перед останнім дзвінком, який покличе сьогодні на урок наших випускників-десятикласників. Останній дзвінок! Десять років день у день чули вони цей дзвінок, який кликав їх у клас. А сьогодні він продзвонить для них востаннє. Ми зібралися, щоб щиро, від усього серця побажати нашим дорогим випускникам, юнакам і дівчатам, відмінно скласти державні екзамени на атестат зрілості і обрати собі широку дорогу до радісної любимої праці!

Тільки-но скінчила Тетяна Максимівна свою промову, як з дерева зірвався просто на стіл веселий горобець. Задерши хвоста, розпустивши крильця, із задиркуватим цвірінчанням він якусь мить стрибав на столі і майнув геть. Легкий смішок прокотився по рядах учнів, усміхнулась і Тетяна Максимівна.

До столу вийшла дівчинка-першокласниця з бантом на голові, який був схожий на великого білого метелика. Притуляючи до грудей обома руками квіти, вона дзвінко сказала, що першокласники обіцяють добре вчитися, щоб і собі закінчити школу на відмінно, і що вони бажають усім учням десятого класу скласти випускні екзамени на п’ятірки.

Потім дівчинка підійшла до Віктора Перегуди, який стояв крайній у шерензі, і подала йому букет. Після цього всі малюки, один за одним, виходили по черзі і дарували квіти десятикласникам.

Марійка побачила маленького хлопчика з таким великим букетом бузку, що за ним майже ховалось його обличчя.

«Який чудовий букет,— подумала Марійка.— Коли б цей хлопчик подарував його мені, щоб життя моє було таке радісне і щасливе, як букет».

Ураз хлопчик визирнув з-за квітів і стрівся очима з Марійкою. Очі в нього були великі й ясні. До нього дійшла черга, він вийшов з шеренги і попрямував просто до Марійки.

Він підійшов, подав їй букет, сказав: «Це — вам»,— і засоромився. Марійка виступила вперед і, нахилившись, обняла й поцілувала хлопчика. Він зовсім зніяковів, у нього аж сльози виступили, і, повернувшись, побіг на своє місце.

Щоб сховати хвилювання, Марійка притулила бузок до обличчя. Він ще тільки-но починав розпускатися, в ньому поки що було більше листя, ніж квітів. «Любий хлопчику,— подумала вона,— спасибі тобі за «щасливий» букет!»

Коли малюки роздали всі квіти і кожен з десятикласників одержав букет, наперед вийшла Жукова. Марійка побачила, що її подруга теж схвильована. Юля притискувала до грудей квіти. Так сталося, що букет їй подарував Митрик, і це чомусь особливо зворушило Юлю.

— Дорогі Тетяно Максимівно, Юрію Юрійовичу, дорогі вчителі! — піднесено прозвучав у весняному повітрі Юлин голос.— Дозвольте перед останнім нашим дзвінком подякувати вам за ваш благородний труд, за те, що вчили й виховували нас! Сердечне спасибі вам від усіх учнів і учениць десятого класу!

Юля глянула угору. Над школою сяяла ніжна травнева блакить, і в ній, як нарашутик, сріблилась єдина на все небо піниста хмарка.

— Перед лицем усієї школи даємо вам урочисту обіцянку, що ми виправдаємо ваші надії, що ми чесно і самовіддано працюватимемо на користь нашій любимій Батьківщині, як працюють кращі сини й дочки радянської землі. А вам,— Юля повернулась до першокласників,— дякую за квіти, за побажання успіхів і в свою чергу від усіх випускників бажаю завжди добре вчитися, по-ленінському, з п’ятірками переходити з класу в клас, любити й поважати своїх учителів. І щоб, вивчившись, стали ви славними громадянами нашої держави, будівниками Комунізму.

Вийшов до столу піонер-сурмач, сліпуче блиснула на сонці сурма, він підняв її вгору й заграв. І всі прапори знялися вище вгору. І коли замовк сурмач, настала глибока, немов заворожена, тиша. Тільки десь на вулиці, за кам’яним будинком школи, весело дзвеніли трамваї й перегукувалися сирени.

В тиші Тетяна Максимівна урочисто взяла дзвоник і високо піднесла його вгору. Ще мить, і лунке знайоме дзеленчання востаннє прозвучало для притихлих десятикласників. Марійка з мимовільним смутком ловила відголоски луни, яка обізвалась у найдальших куточках шкільного подвір’я.

Хтось поклав їй на руку теплу долоню.

— Ніно?

— Замислилась, Мавко? Ні, тепер ти вже не схожа на Мавку, Марійко. Іншою стала, дорослою. Тільки я, здається, не підросла.

Марійка пильно подивилась на подругу:

— Помиляєшся, Ніно. Ти теж виросла. Ще й як!

Ніна зрозуміла, зашарілась.

Десятикласники йшли на останній урок. З віконечка на фанерному аркуші, де відмічалось, скільки днів лишалось до екзаменів, визирала цифра «5».

40

Щовечора тепер у школі чергували вчителі, і кожен учень міг одержати в них потрібну консультацію з основних предметів. Більшість десятикласників-готувались до екзаменів групками по двоє, по троє. Перевіряли знання, екзаменували один одного.

Юля й Ніна приходили до Марійки й Варі і часто працювали вчотирьох. Ліда Шепель училася разом з Вовою Морозом. Був свій гурток у Юри Карпенка.

Віктор Перегуда готувався до екзаменів сам. Юля турбувалась, чи не важко йому, запрошувала приєднатися до їхньої групи, та Віктор рішуче відмовився.

— Мені справді важко,— відповів він,— і твоє піклування мене зворушує, спасибі тобі, Юлю. Але тим більше я гордитимусь, якщо добре складу екзамени. Я ж, ти знаєш, не люблю нічого легкого. Так що підсаджувати мене не треба, сам вилізу.

— Екзамен — не дерево,— посміхнулась Юля.

— Бачиш, я повинен звикати до труднощів,— задумливо продовжував Віктор.— Уяви, як буде мені важко працювати в цеху, і вчитися водночас. Але, знаєш, я вірю, що вже через два роки зможу самостійно варити сталь.

Він глянув на Юлине обличчя й скоромовкою додав:

— Ну, ясно, це питання ще не розв’язане, не розв’язане...

Один тільки Мечик Гайдай не готувався до екзаменів. Після запалення легенів у нього з’явилось якесь ускладнення. Зараз він уже поволі видужував, але пропустив в останній чверті багато уроків, до того ж почував себе ще дуже кволим, і, зрозуміло, не могло бути й мови, щоб він з’явився на екзамени.

Одного погожого дня прийшла відвідати його ціла група десятикласників.

Гайдай лежав у лікарні. Пройти до нього в палату дозволяли тільки комусь одному з його товаришів.

— Хто піде? — запитав Віктор. — Найсправедливіше буде, щоб пішла Юля. Вона, як секретар комітету... Одним словом, думаю, що заперечень не буде. Хай розмовляє з Мечиком від нашого імені.

— Якщо таке рішення, я...

Юля не доказала, бо зустрілась з благальним поглядом Марійки. Якусь мить Жукова вагалась. Їй теж хотілось побачити Мечика. Чи, може, вдати, що не зрозуміла німої мови Марійчиних очей? Але так зробити вона не могла.

— Якщо таке рішення,— знову повторила Юля,— я категорично заперечую! Хай іде Марійка! Вона найбільше