Золота медаль - Олександр Васильович Донченко
— Юрію Юрійовичу,— прошепотіла Ніна,— навіщо ви ображаєте мене?
Але ці слова для неї самої прозвучали якось так фальшиво, що вона замовкла і схилила голову.
— Якщо це вас ображає, дуже добре. Будьте самі собі лікарем, Ніно. Знайдіть у собі мужність вирвати з серця мерзенне почуття, негідне вас. Знаю, що це не зовсім легко. Але це конче потрібно... Так було й зі мною.
Ніна швидко глянула на вчителя:
— З вами?
— Так, так. До війни я працював в іншій школі завучем. Ну, зі мною вчителював мій молодий колега Петренко. У мене з ним були завжди серйозні суперечки. Я його не раз критикував на педраді, вважав, що Петренко слабо викладає свій предмет. А одного разу роздратовано сказав йому: «Педагогіка — не ваша справа, ви помилково обрали собі цей фах!» Потім почалась війна, і я з Петренком більше не зустрічався. Торік я вчився на курсах підвищення кваліфікації вчителів. Лекції нам читали досвідчені педагоги. Ну, і уявіть, одним з найкращих лекторів був Петренко! Ми відразу впізнали один одного, і мені здалося, що Петренко злегка посміхнувся. Адже тепер уже він учив мене, старого вчителя, як треба викладати! Скажу правду, у мене навіть майнула думка, чи не залишити курси? Я вирішив, що нізащо не буду складати йому екзамен. Нізащо! Так, знаєте, було мені і соромно, і боляче, і просто відчував я до нього заздрість.
— Ви не залишили курсів? — швидко спитала Ніна.
— Ні. Петренко скорив мене своєю талановитою лекцією. Коли він скінчив, усі дружно йому аплодували, я підійшов до нього, і ми обнялись, як старі друзі. Він, виявилося, дуже багато працював, наполегливо вчився і отак виріс. Я зрозумів, що треба не заздрити, а самому брати з нього приклад і вчитися ще більше і ще наполегливіше.
— Вчитися...— промовила Ніна.— Я часто думала, що немає нічого кращого, благороднішого, як праця...
— А самі мало працюєте,— зауважив Юрій Юрійович.— Я ж знаю: всі ваші п’ятірки — результат здібностей, прекрасної пам’яті. Навчання вам дається легко, ви одержуєте п’ятірку за п’ятіркою. Але мені хотілося б, щоб ви, Ніно, більше працювали. Я вже якось вам говорив про це. Що не кажіть, а п’ятірки Марії Поліщук більше важать, вони значніші, бо здобуті впертою працею. От, знаєте, ці «легкі» ваші п’ятірки і те, що всі пророкують вам золоту медаль, призвели до зазнайства. Ви зазнались, Ніно, а це поставило вас поза колективом. Ви знайдете в собі мужність визнати це? Ні, я не вимагаю відповіді мені. Відповідайте собі...
«Знайти в собі мужність...» Це не раз доводилось Ніні говорити п’ятикласникам, піонерам. І ось тепер їй треба самій шукати в собі мужність, щоб глянути правді просто у вічі.
Правдою було все, все до останнього слова, що говорив їй учитель. Було гірко, боляче, але в грудях зростало гаряче почуття вдячності, наче тепла і дружня рука підтримала її над обривом.
Ніна, мабуть, і сама не знала, як сталося, що вона розповіла Юрієві Юрійовичу про все, що переживала останнім часом. Боялась одного — сліз, і таки стримала себе, хоч задушливий клубок не раз підкочувався до горла. Розповідала без ніякої пощади до себе. Відчувала — чим відвертішою буде зараз, тим буде легше.
Юрій Юрійович слухав, схиливши голову; немов усе, що говорила учениця, сталося з ним самим.
Ніні було боляче дивитись на нього, вона бачила, як учитель переживав кожне її слово. Але коли вона скінчила і Юрій Юрійович підвів голову, в очах його засяяло спокійне, ясне світло, як після великої грози.
* * *
Нелегко було Юрію Юрійовичу відчувати свою поразку. А він добре розумів, що його розмова з Мечиком була поразкою, якої не скоро забудеш. Минуть роки, не один раз випускатиме школа своїх десятикласників, але довго пам’ятатиме старий учитель той клас, де вчився Мечислав Гайдай.
Юрій Юрійович знову і знову відтворює в своїй уяві все, як було — і що говорив він учневі, і як той поводився. І завжди це така важка, така болюча згадка... Він, класний керівник, не знайшов гідної відповіді на зухвалу мову вихованця.
Учитель ходить і ходить з кутка в куток. Золоті рибки, вирячивши очі, тикаються в стінки акваріума. В такт крокам легенько здригається в кутку фікус. Пожовклий листок одривається від гілки і падає на підлогу. Юрій Юрійович нахиляється й підіймає його. Листя на фікусі свіже, вилискує глянцем, немов щойно з-під щітки маляра. Тільки один зжовклий листок був, як пляма. Зараз він у руках вчителя — ще вологий, але вже мертвий.
І знову ходить з кутка в куток Юрій Юрійович. Не скинути з себе, як мертвий плямистий листок, болючу згадку.
«А можна було б відповісти влучно, мудро, вразливо. Так, щоб учень надовго запам’ятав цю відповідь».
Натомість він, учитель, удався до крику, стукав кулаком по столу...
Зрадів, коли несподівано прийшла Надія Пилипівна у весняному капелюсі, з букетом пролісків.
— Не чекали? Весну принесла. Погляньте! Ви квіти теж любите чи тільки рибок?
Юрій Юрійович хоче усміхнутись і відчуває, що не може ніякою усмішкою приховати свій душевний стан. І він розповідає Надії Пилипівні все, що його мучить.
— І крик мій був якийсь противний, з виском. Я просто здригаюсь, коли згадую цю хвилину. Найневдаліший аргумент — стукання кулаком. А Мечик це використав. І... достойно використав.
— Ви, Юрію Юрійовичу, вже, здається, згодні виправдати цього хлопця?
— Не те, Надіє Пилипівно, не те! Я кажу, що учень відчув свою моральну перевагу над учителем.
— Перевагу! Гм... Гірко ж він переживатиме цю «перевагу». Не думаю, що йому дало насолоду — отак знервувати свого вчителя. Звісно, якщо в нього є хоч краплина совісті.
Юрій Юрійович схопився за пенсне, за звичкою протер без потреби скельця. Скельця були нові, і здавалось учителеві, що вони занадто часто потіють.
— Жукова мені заявила,— повільно сказав він,— що немає ніякої рації займатися перевихованням Гайдая. Це, каже, безнадійна справа. Я тоді з нею різко поговорив. І, здається, переконав. І навіть зараз, після останньої моєї розмови з хлопцем, вважаю, що можна на нього вплинути. Торік і позаторік він таким не був. Були, звісно, окремі вчинки. Тут, лихо б його взяло, хлопець увійшов до непевного
